22.1. Спроби збереження української державності у складі Великого князівства Литовського у XV столітті. Князь Свидригайло

У XIV ст. почалося зближення Литви й Польщі – в 1385 р. між ними була укладена персональна Кревська унія: великий князь Литовський Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою, а у 1413 р. підписано Городельську унію, за якою на Литву розповсюджено польські обмеження щодо православних. На початку XV ст. у князівстві ліквідовано залишки руського права, уведено польську адміністрацію та судівництво, військо за польським зразком. 
Частина литовців на чолі з князями Вітовтом і Свидригайлом, які спиралися на українське населення, намагалася протистояти польському впливу. Князь Свидригайло, син Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича, правив Вітебським уділом та на Поділлі. 1420 р. він, спираючись на німецьких хрестоносців, Московію та Молдавію, намагався скинути Великого князя Литовського Вітовта. Після смерті Вітовта, Свидригайло, підтриманий українською та білоруською шляхтою, яким обіцяв керівне становище у Великому Князівстві Литовському, розпочав війну з Польщею. Його противник Великий князь Жигмонт Кейстутович, щоб відтягнути від Свидригайла українських і білоруських бояр, зрівняв православних у правах з католиками. Це ослабило сили Свидригайла, який продовжував боротьбу за великокнязівський престол. 1435 р. потерпів поразку над р. Святою у Литві. Певний час він зберігав владу на українських землях Литви з титулом Великого князя, але фактично володів тільки Волинню і Східним Поділлям. Помер 1452 р. у Луцьку. 
1481 р. українські й білоруські князі на чолі з Ф. Більським намагалися захопити владу в Литві. Однак заколот було придушено, Більський утік до Москви. У 1507-1509 pp. частина українських й білоруських князів на чолі з князем М. Глинським, підтриманих Москвою, намагалися відірвати українські землі від Литви, однак зазнали поразки.

21.3. Внесок Наукового товариства ім. Т. Шевченка в становлення національної науки

Значну роль в популяризації і розвитку наукових знань відігравали громадські наукові товариства Києва, Харкова, Одеси, Львова. Тут вчені, об'єднані спільними ідеями займалися вивченням проблем природознавства, математики, астрономії, історії, літературознавства. 
Однім з перший було створене 1873 р. у Львові Наукове Товариство ім. Шевченка. Його метою було «вспомагати розвою руської (малоруської) словесності». Виникло воно на кошти меценатів. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства – «Записки НТШ». 
У Товаристві працювали окремі секції: математично-природничо-медична, філологічна, історико-філософська. Кінець XIX – початок XX ст. – період розквіту НТШ. У цей час Товариством керував видатний український історик, публіцист, громадсько-політичний діяч М.С. Грушевський. Він почав готувати і періодично випускати у світ свою фундаментальну працю з історії України «Історія України-Руси» (в 10-и томах). У працях істориків О. Лазеравського, О. Єфименко, Д. Баталія, Д. Яворницького, що виходили друком у видавництві НТШ, висвітлювалися питання про боротьбу народних мас за своє національне і соціальне визволення, розвиток феодально-кріпосницьких відносин, культурна історія українського народу. Тут друкували свої твори видатні історики, учні Грушевського – І. Крип'якевич, І. Джиджора, М. Кордуба, С. Томашівський. Велику роль в становленні і розвитку НТШ мав І. Франко. Зокрема Франко випускав «Літературно-Науковий Вісник» Товариства. 
Взагалі за роки існування Товариства з 1873 по 1939 р. було видано 1172 томи різних видань, що стали «золотим фондом» української науки.

21.2. Конституція Пилипа Орлика – перша Конституція України, її значення

У квітні 1710 р. в Бендерах (Молдова) гетьманом на еміграції було обрано Пилипа Орлика, вихованця Києво-Могилянської академії, який був при Мазепі генеральним писарем. На козацькій раді прийнято документ «Пакти і Конституція прав і вільностей війська Запорізького», що став першою писаною конституцією у світі. 
В документі, що складався з 16 статей, проголошувалася незалежність України в межах Зборівського договору 1649 року. За ним Україна перетворювалася на аристократичну республіку – законодавчою владою ставала Генеральна рада, що обиралася зі старшини та представників від полків і збиралася тричі на рік (на Різдво, Великдень, Покрову), гетьман зосереджував у своїх руках виконавчу владу. Листи інших держав гетьман мав зачитувати старшині, так само, як і відповіді на них, за необхідності міг зберігати ці відомості в таємниці. Скарбницею Війська Запорізького розпоряджався генеральний підскарбій. Конституція вперше в Європі започатковувала поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Та оскільки гетьман перебував за кордоном, ця конституція діяла на контрольованій території лише до 1714 року. 
Уклавши договір з Туреччиною, війська Орлика розпочали наступ на Україну, дійшли до Білої Церкви, однак через зраду татар змушені були повернутися. Натомість до Молдови дійшли війська Петра І, де в липні 1711 р. вони були розбиті. Однак Орлику не вдалося скористатися поразкою російських військ, і в 1714 р. він виїхав до Західної Європи. Жив у Швеції, Німеччині, Франції, а останні 20 років свого життя – в Туреччині. Протягом всього свого свідомого життя він намагався створити антимосковську коаліцію держав для звільнення України. Однак Росія Петра І була могутньою імперією, проти якої ніхто не бажав виступати. Діло Орлика продовжив його син Григір.

21.1. Особливості політичного становища українських земель у складі Великого князівства Литовського

Протягом XIV– XVII ст. українські землі перебували в складі іноземних держав, над українським народом нависла загроза асиміляції сусідніми народами. Закарпаття ще з XIII ст. було захоплене Угорщиною, Північна Буковина і Придунав'я – Молдавським князівством, яке з 30-х pp. XVI ст. потрапило під владу Туреччини. Землі Північного Причорномор'я та Приазов'я потрапили під владу Кримського ханства, яке, як і Молдова, в XV ст. стало залежним від Туреччини. Чернігово-Сіверщина була приєднана до Московського царства. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Поділля) протягом XIV – XVI ст. були загарбані Польщею.
Більша частина території України (Правобережна й Лівобережна Україна) з середини XIII ст. знаходилася під владою монгольської держави Золота Орда. Але в XIV ст., за литовських князів Гедиміна й Ольгерда, ці території перейшли під владу Великого князівства Литовського. 1362 р. у битві при Синіх Водах литовці разом з українцями розбили монголів і захопили Київ, а 1399 р. після битви на р. Ворсклі Литва розширила свої володіння до Чорного моря. Українські князівства у першій половині XV ст. були ліквідовані, а на їх місці створені литовські воєводства.
Об’єднавшись з Білорусією, захопивши Україну, Литва перетворилася на багатоетнічну державу, в якій більшість становили слов'яни. Тому руська (українсько-білоруська) мова стала державною, закони – Литовські статути – грунтувалися на «Руській правді». Державною релігією стало християнство. Тому Литву цього періоду історики часто називають Литовсько-Руською державою. Взагалі, влада литовських князів для місцевого населення була більш прийнятною, ніж панування монголів.
Соціальна структура населення України за часів перебування у складі Литви схожа з структурою населення інших європейських країн часів пізнього Середньовіччя. Литовські статути знали дві нерівноправні групи: феодалів (магнатів – великих землевласників та шляхту – дрібних і середніх власників, духовенство) і залежне населення – селян-кріпаків і міщан. Владу мали феодали, від них залежали навіть Великі князі. Вони не платили податків, на відміну від селян і міщан.
Православна церква України, що втратила свого голову – Київського митрополита у часи татаро-монгольського нашестя, переживала скрутні часи, хоча більшість українців належали саме до неї. Київський митрополит був змушений виїхати до Москви. На Україні діяла велика кількість православних церков, монастирів, населення платила обов'язкову десятину (десяту частину доходів на церкву). Ситуація ускладнилася у 1453 p., коли Візантійська імперія – центр православ'я була підкорена Османською імперією.

20.3. Народницький рух в Україні. «Чигиринська змова»

В Україні у другій половині XIX ст. поряд з національним розгорталися суспільно-політичні рухи, що сформувалися на загальноросійському ґрунті. Так, у 60-ті pp. формується революційний рух, в якому переважно брали участь радикально настроєна молодь, представники різночинної інтелігенції – народники. Народники вірили в самобутній розвиток Росії – в те, що вона може уникнути капіталістичного шляху розвитку. На їх думку, Росія була ближче усіх інших держав до соціалізму, оскільки основою російського суспільства залишалася община, яку народники вважали зародком соціалістичних відносин. їх мета – селянська революція.

У діяльності народників можна виокремити три етапи:
– початковий (1859-1875 pp.), що проходив під гаслом «ходіння в народ», коли близько 3 тис. народників влаштувалися на різні роботи в селах, агітували селян, підбурювали їх до повстання. «Ходіння в народ» охопило майже всю Україну;
– на другому етапі, у другій половині 70-х pp., народники розгорнули масштабну пропагандистську роботу серед селянства та в містах. У цей час виникають народницькі гуртки в Києві, Одесі, Чернігові. В Києві створюється «Київська громада», до якої входили Віра Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович. В Одесі діяв видатний народник Андрій Желябов. Народники, перебуваючи в Україні, намагалися організувати повстання. Чигиринські селяни (Київська губернія) – бідняки і середняки – відмовилися платити податки, самочинно переділяли землі, послали ходоків до царя. Народники вирішили використати цю ситуацію – вони сфабрикували «царську грамоту», у якій закликали селян організовувати озброєні таємні дружини. Ці дружини повинні були у певний час піднятися на повстання. їх учасники збиралися на сходки, де обговорювали плани повстання. Однак 1877 р. змовники були викриті і заарештовані. До слідства притягнули понад тисячу селян, яких засудили до каторги і заслання. Народникам організаторам загрожувала смертна кара, однак їм вдалося втекти з тюрми. «Чигиринська змова» засвідчила неспроможність народників організувати селянський рух;
– на третьому, останньому, етапі (80-ті pp. XIX ст.) народники після невдалих спроб організації селянства поширили свою агітацію і на робітників. Так, у Києві в 1880 р. вони заснували «Південно-російський робітничий союз». На цьому етапі народники переходять до активної боротьби з самодержавством методом терору. Першою його жертвою став генерал-губернатор Трепов, в якого стріляла Засулич (1878 p.). 1879 p. народники розколюються на дві організації – «Народна воля», що намагалася запровадити політичну свободу в Росії шляхом терору, та «Чорний переділ». Після кількох спроб вбити царя Олександра II 1 березня 1881 р. в Петербурзі вони нарешті досягай своєї мети. Однак це тільки змінило ситуацію в країні на гірше, змовники були викриті й відправлені на шибеницю. Серед страчених був і уродженець України – геніальний винахідник, автор проекту реактивного космічного корабля М. Кибальчич. У 1885 р. народники з метою оживити свій рух зібрали в Катеринославі з'їзд, але невдовзі їх керівники були заарештовані, і народницький рух припинив свою діяльність.

20.2. Місце і роль гетьмана Івана Мазепи в українському національно-визвольному русі. Іван Мазепа – будівничий української культури

Найдовше з усіх гетьманів – з 1687 по 1710 р. – тримав гетьманську булаву Іван Степанович Мазепа (Калединський). З початком його гетьманування закінчується страшний період Руїни – недарма в пам'яті народній залишилася приказка «Від Богдана до Івана не було гетьмана» (мається на увазі від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи). Виходець з сім'ї українського шляхтича, вихованець єзуїтської колегії та Київської академії, він розпочав свою службу при польському дворі, виконував дипломатичні доручення. За гетьмана Дорошенка він став генеральним писарем, а після І. Самойловича – гетьманом України. 

20.1. Монгольська навала на українські землі, її наслідки

На початку XIII ст. на Русь насувалася страшна небезпека – сюди прямували монгольські кочові племена. Об'єднані під проводом Темучіна, який отримав титул Чингісхана (великого хана), татаро-монголи вже завоювали Кита й і Середню Азію, Закавказзя, розбили половців. 1223 р. руські війська намагалися протистояти навалі на р. Калка, однак були розбиті. На короткий час кочівники, хоч і перемогли, відступили. 
1236 р. орда на чолі з ханом Батиєм захопила північно-східні руські землі, а восени 1239 р. пішли в південну Русь-Україну. Були спалені Чернігів і Переяслав. 1240 р. татари підійшли до Києва. На початку грудня вони розпочали атаки. Останні оборонці Києва на чолі з воєводою Данила Галицького Дмитром трималися у Десятинній церкві, однак церква не витривала натиску, завалилася, поховавши під своїми уламками захисників Києва. 
Після цього татари рушили на Західну Україну, дійшли до Польщі, Хорватії, а потім повернули назад. Утворивши величезну державу із столицею на Волзі – Сарай. 
Вся Русь підпала під владу татар – розпочалося татаро-монгольське іго. Руські князі тепер повинні були правити від імені хана, отримуючи на це спеціальний документ – ярлик. Населення було обкладене важким податками, за несплату яких жителів перетворювали на рабів. Брали татари і податок кров'ю – забирали хлопчиків в Орду, виховуючи з них яничарів – жорстоких воїнів з поневоленого населення. В Орду були забрані кращі майстри Русі, тому занепали міста, ремесла, торгівля. 
Однак повністю знищити Русь татарам не вдалося. Частина населення переховувалася у лісах, частина залишилася. Люди зберегли свою мову, традиції, звичаї. Більш як столітнє панування Орди на українських землях загальмувало розвиток в Україні, але не припинило зовсім.

19.3. Роль Михайла Грушевського в громадсько-політичному житті України (кінець XIX – початок XX століття)

Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 pp.) – видатний український історик, публіцист, визначний політичний і державний діяч. Закінчивши Тіфліську гімназію та історико-філологічний факультет Київського університету, він очолив кафедру української історії Львівського університету.
Саме на Західній Україні розпочалося громадсько-політичне життя видатного науковця. У 1898-1913 pp. він очолив Наукове Товариство ім. Шевченка, проводив величезну роботу по реорганізації Товариства за зразком європейський академій наук, редагував «Записки НТШ». У Львові вийшов перший том монументальної праці історика «Історія України-Руси» (в 10-и томах). Тут Грушевський розпочав і свою політичну діяльність. Він став одним з засновників Української Національно-Демократичної партії. 
Перебуваючи на початку XX ст. на Східній Україні, він продовжив свою політичну діяльність – став одним з організаторів і головою Товариства Українських поступовців, що об'єднало більшість українських політичних партій та національно-громадських організацій. У цей час Грушевським було видано ряд публіцистичних творів щодо «Українського питання», де знайшли своє відображення політичні устремління автора. Метою політичної боротьба Грушевського була демократична автономна Україна у складі перебудованої на федеративних засадах республіканської Росії.

19.2. Роль Києво-Могилянської академії в культурно-освітньому розвиткові українського народу

1632 р. за митрополита П. Могили Київська братська школа об'єдналася зі школою Києво-Печерської лаври. Так виникла знаменита протягом півтора століття Києво-Могилянська колегія (пізніше – академія) – єдиний вищий навчальний заклад на східнослов'янських землях до початку XVIII століття. їй належала визначальна роль в культурно-освітньому процесі XVII–XVIII століть, вона стала центром освіти й науки, осередком суспільно-культурного життя в Україні. В Академії працювали видатні науковці і педагоги І. Гізель, І. Галятовський, Л. Баранович, С. Полоцький, Є. Славинецький. Заклад готував служителів православної церкви, державних чиновників, вчителів шкіл. 
За структурою колегіум відповідав вищим навчальним закладам Західної Європи. Тут вивчали старослов'янську, українську, польську, німецьку, французьку мови, піїтику, риторику, філософію, богослов'я, математику, фізику, медицину, історію, географію, астрономію, музику. З кінця XVII ст. колегіум отримав право на самоврядування, а у 1701 р. за грамотою Петра І перетворений на академію. 
В Академію приймали дітей різних станів. 8 класів передбачали навчання студентів протягом 12 років. Викладання велося латинською та літературною українською мовами. Викладачі створювали курси лекцій, готували підручники. Так «Синопсис» (1674 р.) вихованця і викладача Академії І. Гізеля став першим підручником з історії східних слов'ян. 
Академія прищеплювала своїм вихованцям любов до Батьківщини, її героїв, поетичні героїко-патріотичні твори, що з'явилися у стінах закладу набували популярності серед народу. Академію закінчили такі видатні українські діячі, як С. Полоцький, гетьмани – П. Сагайдачний, І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик.

19.1. Галицько-Волинська держава за наступників Данила Галицького. Значення Галицько-Волинського князівства в історії України

Після смерті Данила Галицького держава розпадається. Брат Данила правив на Волині, а в Галичині і Холмщині – три його сини Лев, Мстислав і Шварно. 
Син Лев правив Галичиною 40 років (1264-1301 pp.), він жив з татарами у злагоді, ходив разом, з ними проти Польщі, Литви, Угорщини. За його князювання було приєднано Закарпаття. 
На Волині правили Василько Романович та його син-філософ Володимир. 
Знову об'єднав князівство син Лева Юрій І. Столицею став Володимир-Волинський. Галицько-Волинська держава пережила короткочасне піднесення. 1303 р. було утворено Галицьку митрополію, що сприяло зміцненню незалежності князівства. Його сини Андрій та Лев, які правили разом у 1308-1323 pp., були останніми представниками роду Романовичів. Після їх загибелі у бою з татарами спадкоємця по чоловічій лінії не залишилося. 
Останній король Болеслав-Юрій II, син мазовецького князя, – егоїстичний і короткозорий політик, підписав угоду, за якою князівство після його смерті мало перейти до польського короля. Не бажаючи цього, бояри отруїли князя, але його загибель не змінила подій, і протягом 1340-1347 pp. Галичина та Холмщина переходять до Польщі та Угорщини, а Волинь – до Литви. Бояри на чолі з Дмитром Дядьком протягом 9 років намагалися відстояти незалежність Галицько-Волинської держави, однак їх боротьба закінчилася поразкою. Галицько-Волинська держава перестала існувати, а українські землі підпали під владу іноземних держав. 
Значення Галицько-Волинської держави полягає у тому, що вона продовжила державотворчі традиції Київської Русі, була наступним етапом розвитку української державності. Протягом ста років вона зберігала культурну і національну самобутність Русі. Саме Галицько-Волинська держава може вважатися першою повноцінною державою українського народу.

18.3. Діяльність української парламентської громади у І та II Державних думах Росії

В ході першої російської революції 1905-1907 pp. під тиском мас цар Микола II був змушений видати Маніфест, де проголошувалися демократичні свободи та вибори до законодавчого органу при царі – Державної думи. 
У 1-й Державній Думі, що розпочала свою діяльність навесні 1906 року, працював 101 депутат з України, частина яких об'єдналася в Українську парламентарну громаду на чолі з адвокатом з Чернігова І. Шрагом. Серед депутатів переважали селяни – 42 чоловіки, інтелігенція, поміщики. Друкованим органом Громади був «Український вісник». Селянські депутати входили до групи трудовиків – вони неодноразово піднімали питання про конфіскацію поміщицької 
землі і розподілу їх між селянами за певною трудовою нормою. Оскільки Дума була, з точки зору царя занадто «лівою», то її невдовзі розпустили. 
В П-й Державній Думі, що почала працювати у 1907 році з України працювало 102 депутати, з яких теж переважали селяни – 59 чоловік. 47 депутатів було об'єднано в Українську громаду, що видавала часопис «Рідна справа – Вісті з думи». На засіданнях Громади постійно проводилися дискусії на різні суспільно-політичні теми. У Думі депутати піднімали і аграрні і загальнонаціональні питання – поділу поміщицької землі серед селян, запровадження української мови в освіті. II Дума, де «лівих» депутатів було навіть більше, ніж у першій, у цьому ж році була розпущена царем. Росія знову вернулася на шлях самодержавної монархії, що призвів до революції 1917 року.

18.2. Запорізька Січ у складі Гетьманщини у другій половині XVII століття. Кошовий отаман Іван Сірко

Запорізька Січ, що у часи її появи у середині XVI ст. розташовувалася на о. Хортиця, напередодні Визвольної війни містилася на Микитиному Розі. Під час війни запорожці становили основну силу українського війська, їх державотворчий досвід був перейнятий Б. Хмельницьким – на визволеній території України запроваджено полково-сотенний устрій, як і на Запоріжжі. Проте після укладення Зборівського договору, а тим більше Білоцерківського значна частина запоріжців виступила проти Хмельницького, оскільки реєстр не охопив усіх козаків, це призвело до зміни розташування Січі – вона перемістилася неподалік гирла річки Чортомлик, де і перебувала до початку XVIII століття. Особливо конфлікт Січі і гетьманів розгорівся після смерті Б Хмельницького, коли посилилася влада гетьманських старшин, що нехтували інтересами запорожців. У період Руїни запорожці виставляли власних гетьманів – Я. Барабаша, підтримали І. Брюховецького, М. Ханенка, П. Суховія, виступали проти П. Дорошенка. Після Андрусівської угоди Січ перейшла у подвійне підпорядкування Польщі та Московії. 
Скориставшись тим, що в Україні почалася боротьба за владу між численними гетьманами, султанська Туреччина та її васал – Кримське ханство, посилили напади на територію України в другій половині XVII століття. їх війська грабували, палили міста і села, брали в полон десятки тисяч людей. Майже єдиним захисником українців від південних нападників за цих умов залишилася Запорізька Січ.
Особливо відзначився у цій боротьбі непримиренний ворог польської шляхти і кримсько-турецьких орд, безстрашний воїн і талановитий воєначальник, кошовий отаман Запорізької Січі з 1663 р. Іван Дмитрович Сірко (?-1680). Очолювані ним загони запоріжців здійснили ряд успішних походів на Правобережну Україну та Кримське ханство. Особливо вдалим був похід 1667 р. у Крим. Козаки зайняли Кафу і звільнили дві тисячі невільників. Всю свою енергію Сірко спрямовував на збереження незалежності Запорізької Січі, нехтуючи навіть ідеєю цілісності України. Тому історики державницького напрямку в українській історіографії оцінюють його як державного діяча дуже низько. Однак у народній пам'яті він залишився як нестримний борець з ворогами – він виграв майже всі свої битви, а їх було близько 50. Іменем Сірка турецькі та татарські матері навіть лякали своїх дітей, щоб вони заспокоїлися, коли плачуть. 
У цей період турецькі і татарські війська неодноразово нападали на Україну. Влітку 1672 р. вони захопили Поділля і частину Волині, напали на Галичину. В 1677-1678 pp. численні орди двічі нападали на Чигирин. 
Посилення агресії призвело до укладення у 1681 р. між Туреччиною та Московією Бахчисарайського мирного договору, за яким до Туреччини відходили частина Київщини та Поділля, а територія між Дніпром і Південним Бугом мала бути незаселеною. Після 1686 р. за Туреччиною залишалося Поділля, однак воно невдовзі перейшло до Польщі. Територія ж південної України та Крим до кінця XVIII ст. перебували у складі Кримського ханства.

18.1. Роль Данила Галицького у зміцненні української держави. Коронація Данила

Після смерті галицько-волинського князя Романа у 1205 р. в князівстві розгорнулася 33-річна боротьба між місцевим боярством, що мало велику силу, та синами Романа. Ситуація ускладнилася вторгненням поляків та угорців. Боротьба закінчилася перемогою князя Данила Романовича в 1238 році – він вигнав з Галича чернігівських князів і сів на батьківський престол. У цьому ж році він розбив німецьких рицарів під Дорогочином, у 1240 р. захопив Київщину, а в 1245 р. він остаточно переміг місцевих бояр і вигнав угорське військо. З цього часу він став повноправним володарем Галицько-Волинської держави. 
Данило був мудрим і вмілим правителем, за часів його правління було побудовано нові міста, в тому числі Львів (названий на честь старшого сина Лева), фортеці, церкви, монастирі; князь сприяв розвитку культури. Він дещо зменшив гноблення соціальних низів, розширив права ремісників і купців. Данило успішно воював з польськими й литовськими феодалами, створив небачену до того регулярну піхоту. Головною метою свого життя він вважав боротьбу проти татаро-монгольських загарбників. 
Намагаючися захистити свою державу від монголів й знайти в Європі союзників для боротьби з ними, Данило уклав союз з Папою Римським і був урочисто коронований у Дорогочині в 1253 році. Він став першим українським королем. Він розбив у 1254 р. татарського воєводу Куремсу, однак протистояти військам хана Бурундая не зміг. Татари примусили Данила Галицького зруйнувати укріплення Львова, Володимира, Луцька, лише хитрістю вдалося зберегти Холм.
Звільнити свої землі від татаро-монголів йому не вдалося і 1264 р. Данило Галицький помер у Холмі. Проте татарам теж не вдалося зруйнувати Галицько-Волинську державу.

17.2. Гетьман Петро Дорошенко в боротьбі за незалежність та територіальну цілісність Української держави

60-80-і pp. XVII ст. – один з найстрашніших періодів в історії України: боротьба між багаточисельними гетьманами, що здавалося не мала кінця, втручання Московії, Польщі, Туреччини у внутрішні справи Гетьманщини мали своїм наслідком спустошення території України, зменшення кількості населення. Бездарне гетьманування, перевага особистих інтересів над державними вражає. Патріотизм і державний підхід гетьмана П. Дорошенка у цей період не в змозі були змінити загальну ситуацію на краще. 
У 1665 р. гетьманом Правобережжя став прилуцький полковник, сподвижник Б. Хмельницького, онук гетьмана Михайла Дорошенка Петро Дорошенко (гетьманував у 1665-1676 pp.). Колишній студент Києво-Могилянської академії, палкий патріот України розпочав боротьбу проти поляків у союзі з татарами і турками. Він всіляко заохочував заселення спустошених південних районів Правобережжя, захищав інтереси козацтва як стану. Щоб позбутися залежності гетьмана від старшини, намагався запровадити довічну гетьманську владу. 1666 р. гетьман разом з старшиною ухвалив рішення про війну проти Польщі, знищивши 6-тисячний польський загін на Брацлавщині. 
На короткий час у 1668 р. гетьману П. Дорошенку вдалося об'єднати Україну, але полковник Д. Многогрішний, якого Дорошенко залишив на Лівобережжі як наказного гетьмана, повстав проти свого начальника, спираючись на Москву. Тому Дорошенко уклав союз з Туреччиною (1669 р.), за яким Гетьманщина визнавала себе васалом Османської імперії. Цей союз викликав невдоволення населення України, на владу стали претендувати П. Суховієнко, який спирався на Крим і М. Ханенко – ставленик Польщі. 1672 р. укладено Бучацький договір Польщі та Туреччини, за яким П. Дорошенко оголошувався правителем України «в давніх межах» (фактично Брацлавщини і Київщини). Населення Правобережжя тікало на більш спокійний лівий берег Дніпра. Втративши підтримку українців, гетьман склав свої клейноди і присягнув на вірність московському царю. Відкликаний до Московії, він помер у власному маєтку Ярополче Волоколамського повіту. Його правнука Наталія Гончарова стала дружиною геніального російського поета О. Пушкіна.

17.1. Галицьке та Волинське князівства та їх об'єднання за князювання Романа Мстиславича

У період роздробленості Русі центр української державності перемістився у Галич. Населення Галицької землі складали дуліби, тиверці, білі хорвати, що були приєднані за Володимира Великого. Найбільшими містами були Галич, Перемишль, Звенигород, Теребовль. Наймогутнішим князем був Ярослав Осмомисл (правив у 1153-1187 pp.), якого оспівує «Слово о полку Ігоревім». Своє прізвисько він отримав тому, що знав вісім мов.
Волинська земля увійшла до складу Русі теж у період князя Володимира у кінці X століття. Основні міста – Волинь, Володимир, Луцьк, Бужськ, Дорогобуж, Белз, Берестя, Червень. Особливістю обох князівств було те, що тут рано сформувалося боярство, яке мало великий вплив на політичне життя. 
1199 р. волинський князь Роман Мстиславович (праправнук Володимира Мономаха, правив у 1199-1205 pp.) заволодів Галичем, об'єднав його землі в єдине Галицько-Волинське князівство, а на початку XIII ст. заволодів і Київщиною (1202 p.). Таким чином, майже всі українські землі увійшли до складу Галицько-Волинської держави, що складалася з 12 земель. На ті часи це князівство було найбагатше та найбільш заселене серед руських князівств. Столицею став Галич.
Основні сили князь витрачав на боротьбу з боярством, шукаючи підтримку серед простого люду. Він відстоював православну віру і відмовився від пропозиції папи Римського надати йому корону короля Руського в обмін на перехід до католицтва. Роман ходив з походами проти половців, литовців, а під час походу проти Польщі біля містечка Завихвоста загинув. Після його смерті розгорнулася боротьба між боярами та сусідніми державами за князівство.

16.3. Виникнення українських політичних партій наприкінці XIX – на початку XX століття

На початку XX ст. в українському національному русі просліджуються дві тенденції – посилення земсько-ліберальної опозиції царизмові та переростання українського культурно-просвітницького руху в політичний. Ліберальна опозиція – представники інтелігенції (службовці, лікарі, вчителі та ін.) все частіше висувала вимогу щодо надання політичних свобод, ліквідації пережитків кріпосництва у законодавстві, скликання Установчих зборів для розробки конституції. Питання про захист національних прав українців піднімалося за відзначення 35-річчя діяльності І. Нечуя-Левицького та М. Лисенка, відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, проведення «банкетних кампаній» на честь 40-річчя судової реформи.
На початку XX ст. у Східній Україні з'являються перші політичні партії. 1900 р. в Харкові була утворена Революційна Українська Партія (РУП), яка обстоювала соціальні інтереси селянства. РУП не мала ні статуту, ні програми. М. Міхновський, котрий готував для партії програму під назвою «Самостійна Україна», був змушений вийти з партії і заснувати власну партію – Народну Українську Партію у 1902 p., оскільки він пропагував утворення самостійної України під шовіністичним гаслом «Україна для українців».
У 1904 р. від РУП відкололася Українська соціал-демократична спілка («Спілка») на чолі з М. Меленевським та О. Скорописом-Йолтуховським, що була близькою за поглядами до російських меншовиків. У 1905 р. РУП перейменована на Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою, що захищала інтереси українських робітників. 
У 1904 р. була утворена Українська Демократична Партія. Невдовзі від неї відкололася Українська Радикальна Партія, але в 1905 р. вони об'єдналися в Українську Радикально-Демократичну Партію на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим. За поглядами вони були близькі до російських кадетів і виступали за надання автономії Україні в складі перетвореної на конституційну монархію Росії. 
Більшість українських політичних партій була лівого спрямування і виступала за надання автономії Україні у складі перебудованої на федеративних засадах Росії. Лише партія Міхновського НУП виступала за самостійність України, однак вона не мала широкого впливу на маси. 
На Західній Україні першою виникла Русько-українська радикальна партія (1898 p., засновник І. Франко), Українська соціал-демократична партія, Українська народно-демократична партія. Всі вони виступали за самостійність і соборність України.
В Україні також діяли загальноросійські, єврейські та польські партії.

16.1. Архітектура і образотворче мистецтво Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

Поєднанням музики та історії у просторі стала архітектура Русі – одне з світових досягнень цього періоду. 
Найбільш відомими є Десятинна церква (перша кам'яна церква Русі, яка не збереглася), Софійський собор і Києво-Печерський монастир (пам'ятки охороняються ЮНЕСКО), Золоті ворота, храми інших міст Русі – Чернігова, Переяслава. Перші церкви будувалися і оздоблювалися візантійськими майстрами. З часів Ярослава Мудрого давньоруська архітектура набуває чітких національних рис. Величезною відмінністю руських храмів цього періоду від візантійських стає їх оздоблення. У Візантії за мистецькими канонами стіни могли бути прикрашені або тільки фресками – розписами по сирій штукатурці, або мозаїками. У давньоруських церквах – особливо у Софійському соборі – зустрічаємо і фрески і мозаїки одночасно. Найбільш відомою серед них є мозаїка Софійського собору – зображення Марії Оранти (захисниці), що має у висоту 5 м і набрана із смальти 177 кольорових відтінків. У мозаїці поєднані як язичницькі традиції – з піднятими руками в українському язичницькому мистецтві зображується Берегиня (богиня-захисниця) – так і релігійні. Тому і народилася легенда, що допоки захищає нас Марія Оранта з піднятими руками, доти буде існувати Україна. 
В оздобленні широко використовувався орнамент, високого рівня досягло ювелірне мистецтво, різьблення по каменю. Ікони часів Русі майже не збереглися. Перші з них завозилися з Візантії, пізніше з'явилася власна школа іконопису. Центром його стала майстерня Печерської лаври. Найвидатнішим іконописцем вважається печерський монах Алімпій, який жив у кінці XI–на початку XX століття. Вважається, що він брав участь у розписі Успенського собору Києво-Печерської лаври, виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору у Києві. 
Культура Русі стала основою української культури.

15.3. Вплив ідей Михайла Драгоманова на розвиток українського руху

Особливе місце серед громадівців займав історик, громадсько-політичний діяч, фольклорист, економіст, філософ, публіцист, професор кафедри античної історії Київського університету Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 pp.).
Драгоманов був одним з найбільших діячів Південно-Західного Відділення Російського географічного товариства і «старої» київської громади. З 1875 р. перебував у Австрії, Швейцарії, Болгарії. Його суспільно-політичні ідеї сформувалися під впливом ідей кирило-мефодіївців, Т. Шевченка, французького соціаліста П. Прудона, англійських лібералів, російських революціонерів-демократів. У журналі «Громада» (перший український політичний часопис), який він видавав у Женеві, Драгоманов намагався поєднати ідеї західноєвропейської соціал-демократії, анархізму та українську народну традицію соціального ідеалу. Він був прихильником ідей демократизму і федералізму. Зразком державного устрою вважав тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. Він був прихильником пріоритету політичних свобод над економічними, суспільними і класовими інтересами. Вважав, що загальнолюдські цінності вище, ніж національні. Виступав за відокремленні церкви від держави та секуляризацію українського громадського та політичного життя.
Вважав втрату Україною державності негативним фактом, однак не вірив у можливість відновлення національної державності. Тому прагнув спрямувати український суспільний рух на боротьбу за демократію і федералізм у рамках Російської та Австро-Угорської імперій. Вважав, що центром українського національного руху повинна залишатися Галичина. 
Драгоманов вважав себе соціалістом, однак заперечував теорію К. Маркса про пролетарську революцію і диктатуру пролетаріату, як помилкову, нездійснену і шкідливу для українського політичного життя. 
Саме під впливом Драгоманова в Україні поширилися ідеї соціалізму (улаштування більш справедливого ніж капіталізм суспільства), автономії України, перебудови Росії на федеративну державу.

15.2. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII століття. Зміни в соціально-економічних відносинах

У ході Визвольної війни середини XVII ст. розпочалося формування української козацької республіки – Гетьманщини та її органів влади. Офіційна назва держави – Військо Запорозьке Низове. 
Найвищим органом влади вважалися козацькі збори. У період між козацькими зборами найвищим законодавчим органом вважалася Генеральна Рада. Головою виконавчої влади став гетьман, який мав право видавати й законодавчі акти – універсали. При гетьмані існував уряд – Генеральна канцелярія. Столицею Війська Запорозького Низового став Чигирин. Територія Гетьманщини за Зборівським договором охоплювала Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства. Хмельницький бажав визволити «з-під лядського панування» всю територію, заселену українцями, включаючи і Західну. Територія держави, як і козацьке військо, поділялася на полки – у і 649 р. налічувалося 16 полків. Кількість полків змінювалася з часом. Полки, що мали своїм центром полкове місто, в свою чергу поділялися на сотні. Умовно полки можна порівняти з сучасними областями, а сотні – з районами. Україна мала власні збройні сили, основу яких становило козацьке військо – 40 тисяч реєстрових козаків відповідно до Зборівської угоди, чисельність реєстру теж постійно змінювалася.
Гербом держави стало зображення козака з мушкетом. У Гетьманщині використовувалися гроші різних держав – Московії, Польщі, Туреччини. Є відомості про початок власного виготовлення грошей – чехів, державного прапору не було, використовувалися прапори будь-яких держав. Поступово популярними ставали прапори малинового кольору, синього, жовтого. 
В соціально-економічних відносинах у ході війни відбулися величезні зміни – фактично перестала існувати така верства населення, як селяни-кріпаки. Більшість селян покозачилася, тобто стали вільними козаками. Перестало існувати велике польське поміщицьке володіння. Фільварки були знищені. Великі земельні наділи переходили до рук козаків, селян, української шляхти. Активно стало розвиватися хутірське, або як зараз називають фермерське, господарство.

15.1. Освіта й література Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

На X-XII ст. припадає розквіт культури Русі, якому сприяло зміцнення держави, поширення зв'язків з іншими державами, насамперед з Візантією. 
На Русі з'являються бібліотеки, школи. Найбільш відомою є бібліотека князя Ярослава Мудрого. Перша державна школа була заснована князем Володимиром у 988 році. Тут здобували освіту діти «нарочитої чаді» – найближчого оточення князя. Пізніше з'явилася школа для дівчат, яку відкрила онука Ярослава Мудрого Янка при Андріївському монастирі. Школи утворюються при церквах і монастирях, учителями були священики. Діти вчилися читати і писати, співати у церкві. 
Ще до появи кирилиці на Русі існувало власне письмо «чертами й різами». Цим письмом, ймовірно, писалися міжнародні договори. Із створенням солунськими братами Кирилом і Мефодієм нової абетки – кирилиці (хоч більшість істориків схиляються до думки, що брати винайшли глаголицю, яка не прижилася) набуває поширення література на старослов'янській мові (староболгарська мова з використанням елементів живої народної мови). На Русі з'явилися літописи – «Повість минулих літ» Нестора-літописця, Київський та Галицький, літературні твори – «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Моління» Данила Заточника, «Слово про закон і благодать» митрополита Ілларіона, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора. Особливе місце серед літературних творів займає «Слово о полку Ігоревім», воно цінне не тільки багатою і образною мовою автора, а основною ідеєю – ідеєю єдності Русі, патріотизму. «Слово...» є шедевром світової літератури. 
Розвивається усна народна творчість – обрядові пісні, легенди, загадки, билини. Улюбленими героями билин були богатирі – Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович. Особливою популярністю у заможних верств користуються рукописні книги, великого поширення набуває Біблія.

15.1. Освіта й література Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

На X-XII ст. припадає розквіт культури Русі, якому сприяло зміцнення держави, поширення зв'язків з іншими державами, насамперед з Візантією. 
На Русі з'являються бібліотеки, школи. Найбільш відомою є бібліотека князя Ярослава Мудрого. Перша державна школа була заснована князем Володимиром у 988 році. Тут здобували освіту діти «нарочитої чаді» – найближчого оточення князя. Пізніше з'явилася школа для дівчат, яку відкрила онука Ярослава Мудрого Янка при Андріївському монастирі. Школи утворюються при церквах і монастирях, учителями були священики. Діти вчилися читати і писати, співати у церкві. 
Ще до появи кирилиці на Русі існувало власне письмо «чертами й різами». Цим письмом, ймовірно, писалися міжнародні договори. Із створенням солунськими братами Кирилом і Мефодієм нової абетки – кирилиці (хоч більшість істориків схиляються до думки, що брати винайшли глаголицю, яка не прижилася) набуває поширення література на старослов'янській мові (староболгарська мова з використанням елементів живої народної мови). На Русі з'явилися літописи – «Повість минулих літ» Нестора-літописця, Київський та Галицький, літературні твори – «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Моління» Данила Заточника, «Слово про закон і благодать» митрополита Ілларіона, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора. Особливе місце серед літературних творів займає «Слово о полку Ігоревім», воно цінне не тільки багатою і образною мовою автора, а основною ідеєю – ідеєю єдності Русі, патріотизму. «Слово...» є шедевром світової літератури. 
Розвивається усна народна творчість – обрядові пісні, легенди, загадки, билини. Улюбленими героями билин були богатирі – Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович. Особливою популярністю у заможних верств користуються рукописні книги, великого поширення набуває Біблія.

14.3. Народовці, радикали, москвофіли в суспільно-політичному житті західноукраїнських земель у другій половині XIX століття

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях пожвавився український національний рух. Це було зумовлено прийняттям нової конституції Австрії, за якою коронні краї, у тому числі й Галичина, отримали автономію і право обирати крайові сейми. В галицькому сеймі українці вибороли 49 місць. У суспільно-політичному русі існували дві основні течії – народовці та москвофіли. 
Москвофіли вважали Російську імперію рятівником західних українців і прагнули до об'єднання Західної України з Росією. Переважну їх більшість складали представники консервативної інтелігенції та сільської буржуазії. Ідеологами руху були Д. Зубрицький, Г. Купченко, А. Добрянський, друкованим органом – газета «Слово». Москвофіли стверджували, що українського народу як окремої нації не існує, а є «єдиний общеруський народ» від Карпат до Камчатки. 
Народовці вважали за необхідне здобути широкі права для українців у складі Австрії. Вони виражали інтереси української національної буржуазії та уніатського і православного духовенства. У 1868 р. народовці заснували громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Лідером народовців був Д. Танякевич. Пізніше виникають товариства з різними напрямками діяльності: економічні – «Сільський господар», «Маслосоюз», освітні – «Руське педагогічне товариство», молодіжно-спортивні – «Січ», «Сокіл». Центром української науки стало засноване народовцями у Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка. 
Ліве, радикальне крило національно-визвольного руху очолив видатний український письменник І.Я. Франко. У жовтні 189.0 р. за його ініціативою засновано першу українську національну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Програма партії містили ідеї етичного соціалізму, демократії, соборності України. РУРП мала своїх представників у Віденському парламенті. У 1899 р. І. Франко разом з М. Грушевським очолив Національно-демократичну партію. У 1899 р. частина її членів на чолі з Ю. Бачинським, автором книга «Поневолена Україна, і М. Ганкевичем заснувала Українську соціал-демократичну партію, а І. Франко, В. Левицький – Національно-демократичну партію. Соціал-демократи виступали за майбутній республіканський устрій України. Для націонал-демократів головним гаслом стала соборність України, виховання почуття єдності серед українців.

14.2. Основні напрямки державної політики гетьмана Івана Виговського

Після смерті Б. Хмельницького в 1657 р. Московія стала активно втручатися у внутрішні справи України, порушуючи Березневі статті 1654 року. Тому новий гетьман І. Виговський (правив у 1657-1659 pp.), що був обраний на Чигиринській старшинській раді у серпні 1657 р. до повноліття Ю. Хмельницького, намагався виправити ситуацію. В жовтні 1657 р. на Корсунській раді його обрано повноправним гетьманом, тут же укладено воєнно-політичний союз зі Швецією (Корсунський договір) з метою забезпечення незалежності України. Не бажаючи розривати з Москвою, гетьман відправив до царя посольство. 
Головною опорою гетьмана були старшина та покозачена шляхта, що збільшила свої земельні володіння. Гетьман намагався зменшити втручання московського уряду у справи України, проводити самостійну політику. Проти цього виступало і Запоріжжя, і старшина південних полків, які вважали погляди Виговського пропольськими. Противників гетьмана підтримувала Московія. Ситуація у країні була вкрай напруженою – народні маси втомилися від багаторічної війни, були незадоволенні збільшенням привілей козацької старшини, розширенням їх земельних володінь. Селяни підтримали заколот полтавського полковника М. Пушкаря та запорізького отамана Я. Барабаша, які за допомоги Москви 1658 р. підняли повстання. Заколотники намагалися скинути гетьмана, однак були розбиті.
Підтримка Московією заколотників змінила курс Виговського, і 16 вересня 1658 р. на Полтавщині між Україною та Польщею було підписано Гадяцький договір.
Договір передбачав утворення федерації у складі Польщі, Литви та України, що стала називатися «Великим князівством Руським». Територія України залишалася в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. Фактично в межах новоствореної федерації Україна отримувала широкі права – власне судочинство, фінансову систему, військо (30 тис. козаків і 10 тис. найманців), виконавчу владу на чолі з гетьманом, передбачалося скасування унії, зрівняння православ'я в правах з римсько-католицькою церквою, заснування університетів.
Однак населення, яке не знало змісту договору, не підтримало гетьмана. Проти договору виступила і Московія, яка силами 100-тисячного війська під керівництвом князя О. Трубецького намагалася придушити самостійність гетьмана. Під Конотопом у травні 1659 р. московське військо було розбите спільними військами України (60 тис.) та Кримського ханства (60 тис). Хоча Виговському й вдалося виграти Конотопську битву, однак проти нього виступили полковник Золотаренко, Сомко, кошовий отаман І. Сірко. Московія в цій ситуації підтримала Юрія Хмельницького. На Чорній раді 1659 р. козацтво виступило проти Гадяцького договору, і Виговський змушений був втекти до Польщі, залишивши гетьманську булаву Ю. Хмельницькому. Поляки звинуватили його у зраді і розстріляли під Вільхівцем (сучасна Черкаська обл.).

14.1. Причини політичної роздрібненості Київської держави та її наслідки

На початку XII ст. Київська Русь вступає у новий період свого розвитку – період роздробленості. Вона мала свої причини:

• економічні – подальша феодалізація суспільства, розвиток натурального господарства, зростання боярських землеволодінь (вотчин), більший прибуток починає давати володіння землею, а не воєнні експедиції;
• геополітичні – великі розміри держави, що об'єднувала різні за рівнем розвитку племена і народи, переміщення торговельних шляхів з Дніпра та Чорного моря до Середземного моря;
• політичні – відсутність чіткого порядку наслідування державної влади.

Русь розпалася на 12 князівств. Тісно пов'язаними між собою залишалися князівства, що були розташовані на території сучасної України – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Саме на цій території йшло формування українського народу. Закарпаття ще з середини XI ст. було загарбане Угорщиною, Причорномор'я та Приазов'я – половцями. Роздроблення політично і військово послабило Русь, але сприяло розвитку економіки й культури в регіонах.
Офіційною столицею залишався Київ, між князями йшли постійні суперечки й війни за право посісти київський престол, але центри політичного життя перемістилися в нові столиці князівств. Для України таким центром став Галич. У середині XIII ст. Галицько-Волинський князь Данило Галицький захопив Київ, але невдовзі столиця впала під натиском монголів і майже вся територія Київської Русі була захоплена ними.

13.3. Причини та початок трудової еміграції українців в другій половині XIX століття

У кінці XIX століття посилюється процес розшарування селянства. Велика його кількість після аграрної реформи 1862 р. втрачає землю. Саме тому посилюється еміграція з України в пошуках вільних земель, особливо, із Західної України. Трудова еміграція, тобто виїзд за межі України в пошуках землі та роботи, йде у двох напрямках – на схід (переселення на Далекий Схід Росії, Поволжжя, Північний Кавказ) та захід (Північна та Південна Америка). До 1,6 млн. українців 
виїхали на Тихоокеанське узбережжя наприкінці XIX – на початку XX століття. Якщо українці з Наддніпрянщини прямували, головним чином, на Схід у межах Росії, то західні українці – в Америку. Згодом українці у східних регіонах Росії становили до 20%, а в деяких – до 50%, місцевого населення. 
Еміграція до США розпочинається у 60-70-х pp. XIX століття. Більшість іммігрантів з України оселялася у штатах Пенсільванія, Нью-Йорк. Кількість переселенців сягала 250-300 тис. чоловік. Вони, тяжко працюючи в шахтах, на полі, не забували рідну культуру – відкривали школи, споруджували церкви, видавали українські газети та журнали. 
Початком еміграції до Канади вважається 1891 рік. Українці оселяються переважно у провінціях Манітоба, Саскачеван і Альберта. Тут за 10 доларів можна було придбати земельну ділянку в 160 акрів (64 гектари). Тяжка праця супроводжувала все життя перших переселенців. 
У Південній Америці (Бразилія, Аргентина) українці з'являються в 70-80-х pp. XIX століття, і на кінець XIX їх там було близько 20 тисяч. 
Українці перебуваючи в еміграції не забували рідну культуру – тут розпочинають виходити українські газети, журнали, будуються культурно-освітні заклади (школи, бібліотеки), храми, утворюються політичні партії.

13.2. Українсько-московський договір 1654 p.: причини та наслідки

На другому етапі Визвольної війни (1649-1654 pp.) боротьба йшла з перемінним успіхом. У той час, коли Хмельницький намагався налагодити зв'язки з сусідніми державами – Волощиною, Трансільванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Московією, поляки 1651 p. розпочали наступ на Україну. Після того, як козацькі полки були розбиті під Берестечком у червні 1651 р. і відступили під тиском литовської армії, Хмельницький підписав Білоцерківський договір (вересень 1651 р.), за яким гетьманське управління обмежувалося тільки Київським воєводством, реєстр скорочувався до 20 тис, а польська шляхта отримувала право повертатися до своїх маєтків.
У 1652 р. польське військо було розбите під Батогом, а в 1653 р. через нову зраду союзника – кримського хана, Хмельницький не зміг розгромити основні сили польської армії. Оскільки козаки були знесилені численними битвами, Хмельницький розпочав пошуки воєнного союзника. Єдиним можливим союзником за цих умов було православне Московське царство (майбутня Росія). В жовтні 1653 р. Земський собор у Москві після довгих вагань прийняв рішення про прийняття України «під високу руку» московського царя.
8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася козацька рада, де позитивно було вирішене питання про союз України та Московії. Московський цар став «протектором» (захисником) України. Після переговорів у Москві в березні-квітні 1654 р. підписано договір – «Березневі статті», що за московськими дипломатичними нормами був оформлений як повеління московського царя своєму підданому. Суть статей – підтвердження привілей та прав Війська Запорізького на маєтки й землі; встановлення 60-тисячного реєстру; гетьманський уряд за статтями мав контролювати фінанси й податки; залишалися недоторканними права органів влади, Київського митрополита.
За договором Московія зобов'язувалася надати воєнну допомогу Україні. Права гетьмана обмежувалися лише в зносинах з Кримом і Туреччиною. Фактично Україна увійшла під протекторат Росії на правах широкої автономії. Серед дослідників є різні думки щодо цього.
Бойові дії 1654-1656 pp. розгорнулися на території України та Білорусії. Оскільки московський цар порушив підписану угоду – розташовував свої війська в багатьох містах України, розпочав війну з союзником України – Швецією, Хмельницький шукає інших союзників. Він не встиг цього зробити – діяльність великого гетьмана була перервана його смертю в 1657 році.

◄ Відновлення могутності Київської де

13.1. Відновлення могутності Київської держави та князівської влади за Володимира Мономаха

Після років князівських усобиць на короткий час єдність Русі було відновлено князем Володимиром Мономахом, сином візантійської принцеси Олени і онуком візантійського імператора Констянтина Мономаха (правив у 1113-1125 pp.). Спочатку він правив у Переяславі. У цей час кочівники не порушували кордонів Русі, оскільки руські князі, які зібралися з його ініціативи і під його керівництвом розбили половців і змусили їх відійти до Грузії. У літописах не зазначено жодної поразки Володимира Мономаха від половців. Саме такого авторитетного князя і запросили кияни на престол.
Мономах відновив порядок у Києві, обмежив сваволю лихварів, вніс доповнення до «Руської правди», відстояв кордони від зазіхання інших князів, у руках київського князя знаходилося 3/4 території Русі. Він проводив активну зовнішню політику – був одружений з донькою англійського короля, а син Мстислав – з шведською принцесою. 
Він – автор першого педагогічного твору в історії України – «Повчання дітям». У творі князь аналізує досвід свого життя, дає настанови своїм дітям як жити. 
За своє недовге правління Володимир Мономах здійснив 83 великих походи, його життя скінчилося у розквіті могутності і слави. За висловом літописця князь «просвітив Руську землю, як сонце».

12.3. Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність в другій половині XIX століття. Володимир Антонович

1861 р. розпочався новий етап національно-визвольного руху в Україні. У цьому році було утворено напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично настроєного студентства – «Громаду». Серед громадівців існувало дві течії: демократично-ліберальна, яку представляли В. Антонович, Брати Рильські, П. Чубинський та радикально-демократична, до складу якої входили В. Синьогуб, брати Потоцькі. 
Ліберали («старі громадівці») висували лише культурницькі гасла – вони вважали, що вирішення національного питання можливе шляхом широкої просвітницької діяльності серед народу. Радикали («молоді громадівці») ставили за мету народне повстання та встановлення республіки. Громади діяли в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Катеринославі. У 1863-1864 pp. в умовах переслідування та арештів Громади припинили своє існування, а відновили свою діяльність на початку 70-х років.
Значну роль відіграла в історії України діяльність саме «старих» громадівців – істориків В. Антоновича та І. Лучицького, етнографів Ф. і Т. Рильських та П. Чубинського. Так у 1873 р. члени київської громади – історик І. Лучицький, правник О. Кістяківський та інші увійшли до складу Південно-західного відділення Російського географічного товариства. Результатом їх діяльності стало оприлюднення значного етнографічного, історичного, статистичного матеріалу про Україну. Громадівці видавали перший український журнал «Основа» (1861-1862 pp.) та історичний журнал «Киевская старина» (1882-1906 pp.). Особливе місце серед громадівців займав історик, професор кафедри античної історії Київського університету, публіцист М.П. Драгоманов.
Визнаним лідером громадівського руху був видатний український історик, археолог, етнограф Володимир Боніфатієвич Антонович (1834-1908 pp.). випускник медичного та історико-філологічного факультетів Київського університету, він був організатором і головою київської Громади. Він був автором чисельних праць з історії України, визначним спеціалістом в історії козаччини. Антонович був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, результатом роботи якої став виданий 8-томний звід документів з історії Правобережної України XVI– XVIII ст. («Архів Південно-Західної Росії»); він очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Вклад Антоновича в українську історичну науку неоціненний.

12.2. Місце України в міжнародних відносинах Європи часів Богдана Хмельницького

Середина XVII ст. в історії Європи – неспокійний час. Саме у цей період в Англії проходить буржуазна революція, насідком якої стало узаконення країни як обмеженої монархії та промисловий переворот. Виступи проти офіційної влади відбуваються у Скандинавії та інших країнах, проходять чисельні народні повстання, перша всеєвропейська Тридцятилітня війна. Схожі процеси відбувалися на сході Європи. Тут розпочалася Національно-визвольна війна українського народу проти польського панування. 
Б. Хмельницький, воюючи проти Польщі, постійно вступав у військово-політичні союзи, руйнував союзи інших держав проти України. Так головним, хоча і постійно зрадливим, союзником України у боротьбі проти Польщі стало Кримське ханство. Татарська кіннота суттєво допомагала козакам у бойових діях. Були встановлені дипломатичні зв'язки з Османською імперією. Відправляючи свого сина Тиміша з козаками у Молдавію, Хмельницький намагався залучити на свою сторону молдавського володаря Лупула. Союзницькі відносини встановилися і з Валахією, Трансільванією. Однак був період (1653 p.), коли Молдавія, Валахія і Трансільванія утворили ворожий щодо України блок. 
Широкого розвитку набули зв'язки зі Швецією у 1655-1657 роки. Прибув в Україну і посол Венеції з пропозицією спільних дій проти Османської імперії, але Хмельницький на цей крок не погодився. Проти України активно виступала у союзі з Польщею Австрія. 
Активні зв'язки налагоджував Хмельницький з Московією. Їх результатом стало укладення 1654 р. союзу у війні проти Польщі («Березневі статті»). За ними Московія ставала протектором (захисником) України. Держава Хмельницького входила до Московської на правах широкої автономії. 
Отже Україна була вагомим чинником міжнародного життя тогочасної Європи.

12.1. Правління Ярославичів. Любецький з'їзд князів в історичній долі Київської Русі

На початку XII ст. Київська Русь вступає у новий період свого розвитку – період роздробленості. На Русі не було чітких законів, які встановлювали принцип наслідування великокнязівського престолу. Тому після смерті Ярослава Мудрого розгортається міжусобна боротьба за владу між князями. Князівські усобиці послаблювали державу, особливо в умовах, коли на Русь насувалася небезпека зі Сходу – кочівники-половці (кипчаки). 1068 р. вони напали на Русь. Руські війська були змушені відступити до Києва і Чернігова. Намагання народного віча примусити київського князя Ізяслава Ярославича дати населенню коней і зброю для боротьби проти загарбників призвели до народного повстання. Князь побоявся видати населенню зброю. Ізяслава вигнали, а обрані народом воєводи відстояли Київ. Наступного року Ізяслав, повернувшись з поляками, придушив повстання. 
Продовження міжусобиць стало небезпечним для самого існування Київської держави. Тому 1097 р. на князівському з'їзді в Любечі, що зібрався з ініціативи київського князя Святополка Ізяславича та переяславського князя Володимира Мономаха, було політично закріплено принцип, за яким кожен князь «держав отчину свою» і не підпорядковувався київському князю. Князі домовилися не вести боротьбу між собою, було встановлене право переходу земельної власності від батька до сина. Рішення з'їзду закріпили поділ Київської держави на удільні князівства. Спільною справою проголошувалася боротьба з половцями.

11.3. Вплив реформ адміністративно-політичного управління 60-70-х pp. XIX ст. на соціально-економічний розвиток і політичне становище в Україні

Реформи 60-х pp. XIX ст. відкрили простір для розвитку капіталістичних відносин. Господарство України було повністю інтегроване у всеросійський ринок. Що стосується капіталістичного сільського господарства, то воно особливо бурхливо розвивається на півдні України. На початок XX століття Україна стала давати 43% світового врожаю ячменю, 20% – пшениці та 10% – кукурудзи. Виникає чітка спеціалізація сільськогосподарських районів: Правобережжя спеціалізується на вирощуванні цукрових буряків, Лівобережжя – картоплі, тютюну, коноплі, Південь вирощує зерно і розвиває тваринництво. Зростає розшарування селянства: заможні селяни складають 15-20%, середняки – до 30%, бідняки – до 50%. Наслідком цього процесу стає масова еміграція українських селян у пошуках землі на схід Росії та в Америку, з'являється українська діаспора. 
В Україні прискореними темпами розвивається південно-східний регіон, де виокремлюються 4 промислових райони: Донецький вугільно-металургійний (видобував 70% вугілля імперії), Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий, Південно-західний цукробуряковий. Тут переважає іноземний капітал – французький, бельгійський. 80-90-і pp. стали періодом «металургійного буму», – в Україні збудовано 15 металургійних заводів-гігантів (Гданцевський у Кривому Розі, Дніпровський у Каменському та ін.). У 80-х pp. в цілому завершується промисловий переворот. До 15% населення України працює в промисловості. В Україні розпочинається перехід від аграрного до індустріального суспільства.
Соціально-економічний розвиток України наприкінці XIX – на початку XX ст. йшов у руслі загальносвітових тенденцій розвитку капіталізму – на зламі століть закінчувалася епоха вільного, не регульованого державою підприємництва і розпочалася нова стадія економічного розвитку – стадія монополістичного капіталізму. Монополії (великі об'єднання підприємців в одній чи кількох галузях) придушують вільну конкуренцію, ділять між собою ринки збуту, регулюють ціни на продукцію. Для України характерне панування такої форми монополій, як синдикат. 
На початку XX ст. Україна стає одним з промислово розвинутих регіонів Росії – тут виробляється 25% чавуну, 60% російського цукру. Однак життєвий рівень основної маси населення залишається найнижчим – відсутня охорона праці, низька заробітна плата, робітники працюють по 12-16 годин на добу. 
Політичне становище України не змінилося – вона і далі залишалася регіоном Росії без будь-яких національних прав. Проте реформи призвели до активізації національно-визвольного руху: з'явилися гуртки хлопоманів, громадівців. Українська інтелігенція поряд х культурницькими гаслами стала висувати і політичні – відродилися ідеї автономії і незалежності України.

11.2. Богдан Хмельницький – видатний полководець, творець Української козацької держави

Лідером національно-визвольних змагань середини XVII ст. став талановитий державний та воєнний діяч – чигиринський сотник, гетьман України Богдан-Зиновій Михайлович Хмельницький (1595-1657 pp.).
Хмельницький народився в сім'ї українського шляхтича, реєстрового козака, одержав гарну освіту в єзуїтському колегіумі, дослужився до генерального писаря реєстрового козацтва (саме його підпис стоїть на Куруківській угоді). Був два роки у татарському полоні, де вивчився турецькій мові. Приводом до його виступу проти польського панування стала особиста трагедія – шляхтич Чаплинський розорив хутір Хмельницького в Суботові, забрав його жінку та забив до смерті сина. На Січі він обраний гетьманом і розпочав бойові дії проти поляків. В ході війни у гетьмана визріла думка про побудову незалежної козацької держави. Уже у першому договорі з Польщею – Зборівському – йому фактично вдалося закріпити незалежність України. Його влада була визнана на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Козацький сотенно-полковий устрій було перенесено на новоутворену державу Б. Хмельницького. 
Гетьман проводив активну зовнішню політику. Було встановлено зв'язки з багатьма державами Європи – Польщею, Московією, Швецією, Молдавією, Семигороддям, навіть Англією, а також Туреччиною, Кримом. Про популярність Богдана в Європі свідчить таке звернення до нього у листі вождя Англійської революції О. Кромвеля: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церквії, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства...».
Історичне значення діяльності Б. Хмельницького полягає в тому, що в ході Національно-визвольної війни було створено і визнано Українську козацьку державу – «Військо Запорозьке Низове», що стала історичною спадкоємицю Київської Русі. Україна була визнаною європейською державою.

11.1. Міжнародні зв'язки Київської держави за часів Ярослава Мудрого

Багато держав Європи були зацікавлені у встановленні сприятливих зв'язків з могутньою Руссю. Сам Ярослав був одружений на шведській принцесі Інгігерді, а його сестра Марія стала дружиною польського короля Казиміра. 
Після русько-візантійської війни 1043 р. візантійський імператор Констянтин Мономах видав дочку Анастасію за сина Ярослава Мудрого князя Всеволода. Для укріплення міжнародних зв'язків заміж за кордон були віддані доньки Ярослава: Анастасія – за угорського короля, Єлизавета – норвезького, Анна – французького. Недарма Ярослава Мудрого називають «тестем Європи». 
Династичні зв'язки сприяли залученню Русі до європейської політики.

10.3. Особливості і наслідки селянської реформи 1861 р. в Україні

Поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 pp. підірвала авторитет царизму. Навіть частина поміщиків-лібералів критикувала відсталість Росії. Посилився селянський рух: у 1855-1860 pp. у середньому на рік відбувалося до 80 повстань, тоді як на початку XIX ст. – 11 заворушень на рік. У 1857 р. вибухнуло велике селянське повстання в західній Грузії. 
Уряд і цар Олександр II зрозуміли, що краще піти на деякі реформи, звільнити селян за викуп таким чином, щоб вони опинилися в економічній залежності від поміщиків, ніж чекати селянської війни. «Краще скасувати кріпацтво згори, аніж чекати, коли воно само собою почне скасовуватися знизу», – вважав цар. На той час кріпаки становили 70% селян. 
За вказівкою уряду в губерніях були створені губернські комітети для підготовки селянської реформи. В них почалася розробка проектів скасування кріпацтва; між різними угрупованнями поміщиків розгорнулася боротьба. Однак всіх їх об'єднувало бажання провести звільнення на кошт самих селян за збереження поміщицького землеволодіння і політичного панування дворянства. Особливо заінтересованою в ліквідації кріпацтва була буржуазія. Фабрики, на яких у 30-40-ві pp. почався промисловий переворот, потребували вільних робочих рук, а в умовах панування кріпацтва їх не вистачало – селяни були прикріплені до землі. 
19 лютого 1861 р. Олександр II підписав законопроекти – Маніфест і Положення про скасування кріпосного права. Селяни отримали особисту свободу, право мати майно, самостійно укладати договори тощо. Поміщики втратили право їх купувати і продавати, дарувати їх, розпоряджатися як річчю. Однак, на відміну від інших верств населення (дворян, купців, духовенства), селяни платили подушний податок, рекрутувалися до війська, їх піддавали тілесним покаранням. Селян було звільнено з землею за викуп, поміщики зберігали від 1/3 до 1/2 землі. Всього селяни виплатили за землю 1,5 млрд. крб. за тогочасної ринкової ціни – 500 мільйонів. До укладення викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов'язаними, тобто відбували дореформені повинності (цей стан було ліквідовано через 20 років). 
Особливістю проведення селянської реформи в Україні було те, що в південних її губерніях переважало общинне землеволодіння, а на Лівобережжя – подвірне. На півдні і сході селяни після реформи втратили до 30% землі, на Правобережжі, де більшість землі належала польським поміщикам, селянські наділи збільшилися на 20%. Після цього розпочався швидкий процес розшарування і обезземелення селянства, що призвело до пошуку роботи у містах. Це дало змогу розширювати промислове виробництво, яке до того гальмувалося відсутністю вільних робочих рук.

10.2. Причини Національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття. Початок війни

1648 р. в Україні розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Вона мала певні загальні причини:

• релігійний гніт: переслідування польським католицьким урядом прав православного населення;
• національний гніт: обмеження прав українців;
• соціальний гніт з боку польської шляхти та уряду: зростання панщини, податків, свавілля магнатів та шляхти.

Війна мала національно-визвольний та антифеодальний характер і об'єднала всі верстви українського населення. Рушійні сили війни – козацтво, селянство, міщанство, дрібна та середня православна шляхта (фактично всі верстви українського населення). Керівна роль у війні належала козацькій старшині. Головною її метою була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні, встановлення козацької влади в Україні. За масштабами її можна прирівняти до Великої селянської війни у Німеччині початку XVI ст. або Англійської революції середини XVII століття.
На першому етапі війни (1648-1649 pp.) від поляків було звільнено Київщину, Поділля, Волинь, частину Лівобережної України. На початку війни Хмельницький та козацька старшина намагалася поширити козацькі вільності на якомога ширшу територію, залишаючись у складі польської держави. Тому після перших перемог козаки розпочали мирні переговори з поляками. Українські війська здобули перемогу над поляками в битвах під Жовтими Водами (6-8 травня 1648 p.), Корсунем (15-16 травня 1648 p.). союзником українського війська у боротьбі проти Польщі виступили кримські татари. Внаслідок першого періоду війни знищена польська армія, польська влада перестала існувати на більшій території України.
Повернення гетьмана до Києва на початку 1649 р. було зустрінуто як прихід біблійського Мойсея (визволителя). У бесідах з патріархом Паїсієм в Києві сформувалися державницькі погляди Богдана і визріла ідея визволення України з «лядської неволі». Однак після битви під Зборовом у серпні 1649 р. через зраду союзника – кримського хана – він був змушений укласти Зборівський договір. За ним Польща визнавала існування незалежної козацької держави в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Польська шляхта не мала права повертатися на ці території. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч. Зборівський договір узаконив державу Хмельницького як незалежну. Розпочалося формування її органів влади.

10.1. Культурно-освітня діяльність Ярослава Мудрого. «Руська правда»

Період князювання Ярослава Мудрого (правив у 1019-1054 pp.) – період зовнішньополітичного і культурного піднесення Русі. За Ярослава Мудрого відвойовані західні руські землі, розгромлені печеніги у 1036 році.
У період князювання Ярослава розквітла культура Русі – з'явилися перші лікарні при монастирях, засновано школу, бібліотеку. Князь дуже любив читати. Літописець писав: «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень... засіяв книжними словами серця віруючих людей...». Ярослав мав одну з найбільших бібліотек у тогочасному світі, її до сьогодні не знайдено. Було зведено величні споруди – на місці перемоги над печенігами побудовано перлину світової архітектури Софійський собор, церкву Богородиці Пирогощі, святої Ірини, Золоті ворота тощо.
Зміцнилися позиції православної церкви – засновано Київську митрополію, Києво-Печерський монастир. Уперше митрополитом став русич – Іларіон, автор твору «Закон і благодать». 
Вершиною діяльності Ярослава стало створення першого писемного зведення законів – «Руської правди». Цей збірник руських законів закріпив багато норм звичаєвого права, обмежив феодальну сваволю, охороняв приватну власність, замінив звичай кровної помсти на грошову виплату. «Правда» узаконювала феодальну нерівність, всебічно захищала інтереси і власність феодалів, створювала умови для закабаления феодально залежного населення. Водночас вона дбала і про права «низів» руського суспільства, зокрема захищала від господарської сваволі закупів, не допускала протиправного обернення їх на холопів. Смертної кари у збірнику не існувало. «Руська правда» є цінним джерелом вивчення державної організації Русі, господарства, побуту тих часів.

9.3. Національна політика російського царизму щодо України в другій половині XIX століття

Російський царизм ніколи не відзначався великою любов'ю до України, а у другій половині XIX століття утиски українства ще посилилися. Оскільки цементуюча сила української, як і будь-якої нації була рідна мова, то саме проти неї були спрямовані основні зусилля – посилилася русифікація корінного населення. Українська мова була заборонена в усіх навчально-освітніх та державних установах. Більшість міського населення, особливо чиновництво, зреклася батьківської мови. Проте серед частини освіченої еліти були поширені патріотичні ідеї – наприкінці 60-х pp. дещо пожвавився національний рух. Починає виходити журнал «Основа» (1861-1862 pp.), створюються гуртки хлопоманів, громадівців. Це викликало однозначно негативну реакцію царизму – 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр про заборону українських наукових, релігійних, педагогічних публікацій, а навчання українською мовою визначалося як політична пропаганда ідей, «загибельних для Малоросії». Друкувати українською «говіркою» дозволялося тільки художні твори.
В середині 70-х pp. у Петербурзі створено таємну урядову комісію з метою вироблення ефективних заходів боротьби проти українства. Через рік роботи комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б у далекому майбутньому, України від Росії». Тому в травні 1876 р. в Емсі (Німеччина), де цар Олександр II перебував на лікуванні, було підписано указ, за яким заборонялося ввезення до України книг, надрукованих українською мовою, використання української мови на сцені, закрито газету «Київський телеграф», що знаходилася в руках громадівців, заборонено викладання українською мовою, вилучено із шкільних бібліотек книжки, написані українською мовою або українофілами, замінено вчителів-українофілів на росіян, заборонено діяльність громад. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонено було й використання слова «Україна», яке скрізь замінювалося на «Малоросія».

9.2. Причини козацьких повстань 20-30-х pp. XVII ст., їх значення в розгортанні національно-визвольної боротьби українського народу

У 20-30-і pp. XVII ст. Україною прокотилася хвиля козацьких повстань. Вони мали такі загальні причини:

• швидке зростання магнатського землеволодіння. Магнати намагалися захопити землі, що належали козакам, у напрямку на південь України поширювалися фільварки – великі магнатські землеволодіння, на яких використовувалася праця селян-кріпаків. Збіжжя, що вирощували у фільварках, експортувалося на європейський ринок;
• збільшення панщини до 3-6 днів на тиждень, що викликало збільшення втікачів на Січ;
• переслідування православних міщан, які повинні були відбувати найрізноманітніші повинності, зокрема й панщину.

Все це викликало масове покозачення. Мешканці міст, містечок і сіл відмовлялися визнавати владу старост, запроваджували порядки на взірець козацьких.
У 1630-1631 pp. на Переяславщині спалахнуло повстання під проводом Т. Федоровича (Трясила), що закінчилося підписанням Куруківської угоди з поляками, за якою козацький реєстр збільшувався до 8 тисяч. Значною перемогою українців стало прийняття польським сеймом «Статей для заспокоєння народу руського», за якими розширювалися права православних, відновлено права православної церкви. Однак щоб перешкодити зв'язкам повстанців з Запоріжжям, поляки побудували на Дніпрі фортецю Кодак, однак у 1635 р. козаки на чолі з І. Сулимою зруйнували її.
Нове постання 1637 р. очолив запорізький гетьман П. Бут (Павлюк) зі сподвижниками К. Скиданом та Д. Гунею. Повстання охопило Київщину, Полтавщину та Чернігівщину. Повсталі мали намір визволити всю Україну, але невдовзі були розбиті. Наслідком поразки стало прийняття польським сеймом «Ординації Війська Запорізького», за якою реєстр зменшувався до 6 тис, ліквідовувалася виборність козацьких старшин, відбудовувався Кодак.
Повстання 1638 р. очолив запорізький гетьман Я. Острянин (Остряниця). Під його знамена стало 20 тис. повстанців, яких підтримали реєстрові та донські козаки. Повстання розгорнулося на Лівобережній Україні. Після битви під містечком Жовни на Сулі повстанці відступили у межі Московської держави. Обравши гетьманом козацького війська полковника Д. Гуню, повстанці отаборилися біля р. Старець (притока Сули). Після двомісячної облоги табору польськими військами почалися переговори. Козаки присягнули не піднімати повстань і коритися владі Речі Посполитої. Ця присяга дістала назву «криваве зобов'язання».
Поразки визвольних змагань початку XVII ст. призвели до того, що протягом 1638-1648 pp. не відбулося жодного повстання. Поляки назвали ці роки «золотим спокоєм». Але це було затишшя перед бурею, повстання показали силу козаків, не повну готовність поляків до їх придушення. Як наслідок 1648 р. почалася Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького.

9.1. Адміністративно-політичні реформи в Київській державі за князя Володимира Святославича. Місце Володимира Великого в історії України

Піднесення політичної та економічної могутності Русі пов'язане з правлінням князя Володимира Великого (правив у 980-1015 pp.). Він прийшов до влади після років князівських усобиць, коли країна була розорена постійними війнами, наростала загроза з боку кочівників-печенігів. За Володимира Великого Русь стала найбільшою країною Європи – об'єднано всі східнослов'янські землі, створено систему захисту держави від кочівників («Змійові вали»).
Головним своїм завданням князь вважав утримання багатоетнічної держави під владою Києва. Він приборкав в'ятичів, радимичів, приєднав міста Червенської Русі (Червень, Бузьк, Белз, Перемишль), воював проти печенігів. Володимир провів адміністративну та релігійну реформи.
За адміністративною реформою він ліквідував племінні княжіння, поділив країну, на 8 округів, де правили його сини, або довірені особи (посадники). Округи поділив на волості. 
За військовою – замінив племінну організацію війська на найману за право володіти землею, повів широку будівництво фортець, що стали опорними пунктами боротьби з печенігами. 
Він розмежував єпископський та міський суди, почав широке будівництво міст, були збудовані Володимир на Волині, Василів на Київщині. 
За релігійною реформою християнство стало державною релігією. 
Почалося карбування власної монети – срібників і злотників із зображенням князя Володимира та його герба – тризуба. Це переконливо свідчить про усамостійнення держави. Русь стала рівноправною у колі великих держав Європи – Візантії, Священної Римської імперії, держави франків. Вона була великим торговельним посередником між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю. 
В народній пам'яті князь отримав прізвисько Красне Сонечко, в билинах дістав ім'я Великого, а православна церква канонізувала його як Рівноапостольного.

8.3. Вплив подій революції 1848-1849 pp. в Австрійській імперії на українські землі

1848 р. по всій Європі прокотилася хвиля революцій, що охопила Францію, Німеччину, Італію та Австрію. Ці революції отримали назву «весна народів», оскільки основними їх гаслами були національне та соціальне визволення поневолених імперіями народів, утвердження громадянських прав та свобод. 
В умовах революції в Західній Україні українська громадськість стала вимагати від австрійського уряду поділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську) і приєднання до останньої Закарпаття. Цим землям (Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпаттю) українці вимагали надати широку автономію. Щоб відстояти ці вимоги, 2 травня 1848 р була створена Головна Руська Рада (ГРР). її очолили єпископ Г. Якимович, М. Куземський. Рада утворила відділи, які займалися фінансами, освітою, селянськими справами, і стала, по суті, українським національним урядом. ГРР вимагала скасувати селянські повинності, надати селянам право власності на землю, сприяти розвитку сільського господарства, промисловості та торгівлі, скасувати станову нерівність, поліпшити стан народної освіти та надати українцям право на вільний національний розвиток. За виборами до австрійського парламенту українцям вдалося здобути 39 депутатських місць. Найбільших успіхів національний рух досяг на культурно-освітній ниві – засновано видавничу організацію, при Львівському університеті створено кафедру української мови, на ній стали навчати в народних школах. 
У ніч з 1-го на 2 листопада 1848 р. у Львові вибухнуло збройне повстання – студентська та робітнича молодь вирішила добиватися демократичних перетворень силою, однак воно було придушене регулярними частинами австрійської армії. Революційні виступи в Галичині зазнали невдачі завдяки хитрій політиці губернатора краю, який скористався українсько-польськими протиріччями. Фактично польський революційний рух було придушено руками українських селян. Після поразки революції австрійський уряд у 1851 р. ліквідував ГРР, а в 1867 р. передав Закарпаття під управління Угорщини. Головним наслідком революції стало скасування кріпацтва в Австрії, проведення аграрної реформи та створення в Західній Україні першої політичної національної організації – Головної Руської Ради. Революція дала поштовх національному самовизначенню українців – саме в її ході як національний прапор українців став використовуватися синьо-жовтий двоколор.