Протягом XIV– XVII ст. українські землі перебували в складі іноземних держав, над українським народом нависла загроза асиміляції сусідніми народами. Закарпаття ще з XIII ст. було захоплене Угорщиною, Північна Буковина і Придунав'я – Молдавським князівством, яке з 30-х pp. XVI ст. потрапило під владу Туреччини. Землі Північного Причорномор'я та Приазов'я потрапили під владу Кримського ханства, яке, як і Молдова, в XV ст. стало залежним від Туреччини. Чернігово-Сіверщина була приєднана до Московського царства. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Поділля) протягом XIV – XVI ст. були загарбані Польщею.
Більша частина території України (Правобережна й Лівобережна Україна) з середини XIII ст. знаходилася під владою монгольської держави Золота Орда. Але в XIV ст., за литовських князів Гедиміна й Ольгерда, ці території перейшли під владу Великого князівства Литовського. 1362 р. у битві при Синіх Водах литовці разом з українцями розбили монголів і захопили Київ, а 1399 р. після битви на р. Ворсклі Литва розширила свої володіння до Чорного моря. Українські князівства у першій половині XV ст. були ліквідовані, а на їх місці створені литовські воєводства.
Об’єднавшись з Білорусією, захопивши Україну, Литва перетворилася на багатоетнічну державу, в якій більшість становили слов'яни. Тому руська (українсько-білоруська) мова стала державною, закони – Литовські статути – грунтувалися на «Руській правді». Державною релігією стало християнство. Тому Литву цього періоду історики часто називають Литовсько-Руською державою. Взагалі, влада литовських князів для місцевого населення була більш прийнятною, ніж панування монголів.
Соціальна структура населення України за часів перебування у складі Литви схожа з структурою населення інших європейських країн часів пізнього Середньовіччя. Литовські статути знали дві нерівноправні групи: феодалів (магнатів – великих землевласників та шляхту – дрібних і середніх власників, духовенство) і залежне населення – селян-кріпаків і міщан. Владу мали феодали, від них залежали навіть Великі князі. Вони не платили податків, на відміну від селян і міщан.
Православна церква України, що втратила свого голову – Київського митрополита у часи татаро-монгольського нашестя, переживала скрутні часи, хоча більшість українців належали саме до неї. Київський митрополит був змушений виїхати до Москви. На Україні діяла велика кількість православних церков, монастирів, населення платила обов'язкову десятину (десяту частину доходів на церкву). Ситуація ускладнилася у 1453 p., коли Візантійська імперія – центр православ'я була підкорена Османською імперією.
Більша частина території України (Правобережна й Лівобережна Україна) з середини XIII ст. знаходилася під владою монгольської держави Золота Орда. Але в XIV ст., за литовських князів Гедиміна й Ольгерда, ці території перейшли під владу Великого князівства Литовського. 1362 р. у битві при Синіх Водах литовці разом з українцями розбили монголів і захопили Київ, а 1399 р. після битви на р. Ворсклі Литва розширила свої володіння до Чорного моря. Українські князівства у першій половині XV ст. були ліквідовані, а на їх місці створені литовські воєводства.
Об’єднавшись з Білорусією, захопивши Україну, Литва перетворилася на багатоетнічну державу, в якій більшість становили слов'яни. Тому руська (українсько-білоруська) мова стала державною, закони – Литовські статути – грунтувалися на «Руській правді». Державною релігією стало християнство. Тому Литву цього періоду історики часто називають Литовсько-Руською державою. Взагалі, влада литовських князів для місцевого населення була більш прийнятною, ніж панування монголів.
Соціальна структура населення України за часів перебування у складі Литви схожа з структурою населення інших європейських країн часів пізнього Середньовіччя. Литовські статути знали дві нерівноправні групи: феодалів (магнатів – великих землевласників та шляхту – дрібних і середніх власників, духовенство) і залежне населення – селян-кріпаків і міщан. Владу мали феодали, від них залежали навіть Великі князі. Вони не платили податків, на відміну від селян і міщан.
Православна церква України, що втратила свого голову – Київського митрополита у часи татаро-монгольського нашестя, переживала скрутні часи, хоча більшість українців належали саме до неї. Київський митрополит був змушений виїхати до Москви. На Україні діяла велика кількість православних церков, монастирів, населення платила обов'язкову десятину (десяту частину доходів на церкву). Ситуація ускладнилася у 1453 p., коли Візантійська імперія – центр православ'я була підкорена Османською імперією.
Немає коментарів:
Дописати коментар