Адвокатура України у 1917 – 1922 роках. Організаційні форми адвокатської діяльності у цей період.

Після Жовтневого перевороту адвокатура практично була ліквідована, незва­жаючи на те, що багато видатних революціонерів досконало знали особливості адвокатської професії, оскільки практикували як адвокати за часів старого режи­му. П. Красіков, М. Крестинський, П. Стучка, Д. Курський і сам Ленін були до революції адвокатами.

Судова реформа 1864 року в Росії. Де і коли в Україні були створені Ради присяжних повірених. Принципи організації та діяльності адвокатури у 1864 – 1917 роках. Повноваження Рад присяжних повірених. Найбільш відомі адвокати цього періоду

cкачать http://ukr-tur.at.ua/12/2.docx 

Формування професійної адвокатури в Україні, виникнення поняття “адвокат”. Пам’ятки права XIV – XVI століть. Вимоги щодо осіб, які виявили намір займатися адвокатською діяльністю.

У цей період особливе значення для розвитку права в Україні, зокрема для розвитку адвокатури в Україні, мав Литовський статут, а саме його третя редакція, найбільш систематизований закон, за яким жила держава періоду Литовсько-Руської доби. Основними джерелами Литовського статуту були Руська Правда та Магдебурзьке право. Третій Литовський статут детально встановлював порядок судового захисту, якому присвячено п’ять артикулів (57—61) дев’ятого розділу. У ньому чітко визначало поняття «адвокатської таємниці»: коли захисник нама­гався передати інформацію протилежній стороні і стати її захисником, він поз­бавлявся права на адвокатську практику.

Наступний період розвитку права в Україні пов’язаний з появою «Прав, за якими судиться малоросійський народ» (1743 p.), оскільки множинність і супе­речливість законодавчих актів, які діяли на українських землях того періоду, ускладнювали розгляд кримінальних і цивільних справ. У цьому кодексі україн­ського права вперше вживалися терміни «адвокат», «повірений». В його сьомому артикулі давалося визначення поняття «адвокат»: «адвокатом, пленіпотентом, патроном, прокуратором й повіреним називається той, хто в чужій справі, за дорученням певної особи замість неї, в суді відстоює її інтереси».

Історія української адвокатури. Судове представництво у Київської Русі у IX – XIII століттях та характерні риси цього представництва.

Історія української адвокатури, зокрема адвокатури за часів Київської Русі, має розглядатися в контексті розвитку світової адвокатури.

Так, в європейських країнах у середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема щодо допуску до адвокатури. У Фран­ції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Досвід практичної діяльності не був обов’язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура була абсолютно вільною професією. Будь-яка особа могла отримати право на заняття адвокатською діяльністю на невизначений строк. Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особи, які виявили бажання

присвятити себе адвокатській діяльності, мали пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії, і через три роки отримували звання «внутрішніх адвокатів», які не мали права виступати в судах. Ще через п’ять років навчання внутрішні ад-  вокати перетворювалися на «зовнішніх» і отримували право практикувати.

Щодо внутрішньої організації адвокатури у середньовіччі одностайності серед різних країн не було. У Німеччині, наприклад, такої організації фактично не існувало. Адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег за професією, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже спос­терігається зародження станової організації. Тут у XIV ст. у складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повіре­них, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджали­ся майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», в які й сьогодні об’єднуються практикуючі юристи — судді та адвокати.

Гонорарна практика у цей період стає на шлях, накреслений юстиніановим за­конодавством. Так, у Франції починає застосовуватися такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Коли ж такої умови не було, або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначався парламентом. Адвокат міг також звернутися з позовом до суду у випадку ухилення клієнта від сплати винагороди. У Німеччині існувала такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат поз­бавлявся права практикувати, і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню.

Професійна діяльність адвокатів в описувані часи здійснювалася у таких фор­мах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів.

Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів у кримінальному про­цесі. У цей період публічний і загальний процеси почали перетворюватися у таєм­ний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвокатів у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвока­та у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерними були такі ознаки, як: від­сутність чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва від судо­вого представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від суддів; римська система визначення гонорару.

У Київській Русі інститут захисту прав і свобод людини формувався в специфічних умовах. Деякі дослідники історії адвокатури вважають, що за часів Київської Русі (ГХ-ХІІІ ст.) ще не було організаційного оформлення та законо­давчого закріплення адвокатури як правового інституту.

Інститут захисту та писемне право розвиваються в Київській Русі в особливих історичних умовах общинного співжиття, тобто захист, обвинувачення, покаран­ня ставали функціями общини. Суд як соціальний інститут з’явився пізніше. За такого підходу судове представництво ще не конституюється, оскільки функції представників визначаються звичаєвим правом. Роль захисників, наприклад, виконували рідні та приятелі сторін, «послухи» та «видоки».

Сутяжні справи вирішувалися громадою загалом, тому, власне, всі ставали свідками безпосередньої події, чи свідками порядного життя обвинуваченого. Перших називали «видоками», а других — «послухами». Водночас, поступово формуються процесуальні вимоги, тобто закладаються основи сучасного права. Наприклад, йдеться про те, хто може бути свідком, про їх обов’язкову кількість.

Холопи і закупи та деякі інші категорії членів громад могли бути свідками подій і виступати в суді, однак не мали права виступати свідками порядного життя, тоб­то не могли бути захисниками.

Процесуальна змагальність мала відкритий характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувалися, то такі дії вважалися умисними, а сама таємн�

скачати http://ukr-tur.at.ua/12/1.docx

Походження та історичний шлях світової адвокатури. Адвокатура та судові оратори Стародавньої Греції та Риму

Слово «адвокатура» походить від латинського кореня advocare, advocatus («закликати», «запрошений»). У Стародавньому Римі терміном «адвокат» позна­чалися рідні або друзі позивача, які супроводжували його до суду, давали поради й як однодумці виражали підтримку і співчуття. З часом назву «адвокат» було по­ширено на осіб, які допомагали позивачеві вести процес, збирали документи, підшукували засоби захисту та повідомляли про їхню наявність патронові. Іноді адвокатами звалися навіть свідки. Енциклопедичний словник наводить уривок з римського літопису: хто захищає будь-кого у суді, той (якщо він оратор) нази­вається патроном; адвокатом — якщо допомагає юридичними порадами або своєю присутністю виражає дружню підтримку; повіреним — якщо веде справу, та когнітором, якщо бере на себе справу присутнього і захищає немовби свою. Отже, можемо зробити висновок, що адвокатами у повному розумінні цього сло­ва були тільки патрони. Тільки у часи імперії, коли патронат остаточно розпався, термін «адвокат» почав застосовуватися до судових захисників.

Потреба в появі адвокатури як специфічної сфери діяльності була пов’язана з ускладненням суспільних відносин, появою необхідності в особах, які б володіли достатнім рівнем знань з питань застосування правових норм. Пересічні громадя­ни, які не мали спеціальної підготовки, не могли через брак таких знань самостійно захищати свої інтереси в суді, їм була необхідна допомога людини, до­бре ознайомленої з нормами матеріального права та формами процесу. Саме ці спеціалісти-правознавці одержали назву адвокатів.

Слід звернути увагу на те, що адвокатура, як і більшість соціальних інститутів, на перших етапах своєї появи та розвитку не існувала в тому вигляді, в якому во­на функціонує сьогодні.

Коротко зупинимося на розгляді первісних форм існування адвокатури у різних народів світу.

Так, у Стародавній Індії правосуддя проводилося царем як верховним суддею і колегіальними судами. Процес ґрунтувався на принципах усності, гласності і

змагальності як в цивільних, так і в кримінальних справах. Дослідження, при­свячені розвитку адвокатури у давні часи, свідчать, що в Стародавній Індії була відома адвокатура. Цікавим є те, що обов’язки правозахисту та представництва інтересів виконували особи одного й того самого класу. Давньому Єгипту теж знайома адвокатура. Так, один із папірусів свідчить про участь адвокатів у цивільному процесі, що відбувався між жрецем і грецьким найманим воїном. Захисниками були два грека. Після подання прохання і пояснень ворогуючими сторонами адвокати теж пред’явили по одному писаному мемуару. У давніх іудеїв захисником міг бути кожний бажаючий. Це допускалося без перешкод і навіть вважалося священним обов’язком. Діяльність захисника мала форму бла­годійної діяльності, навіть милостині. Пізніше адвокатура набула іншої форми: за талмудним правом при судах синедріону перебували особи, які готувалися бути суддями і називалися кандидатами, вони були присутні на засіданнях і могли говорити промови на захист обвинуваченого. Така форма діяльності була максимально наближеною до адвокатської в прямому значенні. Але оскільки такі особи брали участь у процесі не за запрошенням підсудних і безпосередньо не узгоджували своєї позиції з ними, вони все ж таки не можуть бути визнані справжніми адвокатами. Пізніше в єврейській мові виникає термін «адвокат», запозичений із грецької.

Окрему увагу слід приділити розгляду розвитку іституту адвокатури в Старо­давній Греції та Стародавньому Римі, оскільки в цих державах він досяг найбільш високого рівня розвитку.

Процес становлення адвокатури у Стародавній Греції можна простежити на прикладі Афін, як найбільш розвинутої держави-міста Стародавньої Греції. Ще Цицерон відмітив, що ораторське мистецтво розвинулося виключно в Афінах і що він не знає жодного грецького оратора, який би походив з інших місць. В Афінах рано створилися умови для виникнення адвокатури: демократичний устрій, розвиток ораторського мистецтва, усність та публічність розгляду справ судами, панування змагального принципу як у цивільному, так і в кримінально­му процесах. За таких умов виникла потреба в судовому захисті для осіб, які не володіли юридичними знаннями та красномовством. Слід відзначити, що вмін­ню говорити правильно і гарно мешканці Стародавньої Греції надавали особли­вого значення. Той, хто погано говорив, як правило, програвав справу. Для осіб-учасників судової справи, які не мали таланту красномовства, позовні й виправ-дальні промови складали рідні й друзі. Потім складання таких промов (так званих логографів) стало зайняттям особливого прошарку осіб, які називалися логогра­фами чи диктографами. Першим професійним логографом вважається Антифон (V ст. до н. е.), який, за словами Амміана Марцелліна й Плутарха, ввів звичай брати плату за складення судових промов. Серед відомих логографів були також такі талановиті оратори, як Лізій, Ісократ, Есхіл і Демосфен.

Однак логографи не задовольняли потреб судового захисту, оскільки їх роль зводилася виключно до складання обвинувальних і позовних промов, які готува­лися заздалегідь. Логографи не брали участі у судовому засіданні, а тому не могли заперечувати вимоги обвинувача чи позивача безпосередньо.

У той самий час в Афінах виник інститут, який нагадував сучасну прокурату­ру. Приватному обвинувачу надавалося право обрати для себе одного або навіть декількох помічників із середовища видатних ораторів, а у виняткових випад­ках — народ або вищі урядові установи за відсутності приватних скаржників при­значали офіційних обвинувачів, які мали назву категорів чи сінегорів. Ними були видатні оратори Греції — Перікл, Демосфен та ін. Усе це призвело до того, що

суди почали в окремих випадках допускати захист позивачів сторонніми особами. При цьому судам доводилось звертатися до деяких хитрощів: оскільки закон вимагав, щоб сторони особисто захищали свої інтереси, сторони, як і раніше, з’являлися до суду для ведення дебатів, але тепер їм давалася можливість після проголошення першої промови просити суд, щоб другу промову виголосив хтось зі сторонніх осіб. Друга промова називалася девтерологією, а той хто її виголошу­вав — синегором, аналогічно до кримінального обвинувача.

Поряд із логографами розвивався усний захист, спочатку у вигляді родинної адвокатури, а потім вільнодоговірної. Хоч логографи існували й у пізніші часи, деякі факти свідчать, що «усний» захист поступово витіснив «німий». Як відомо, перший професійний логограф Антіфон ніколи не говорив у судовому засіданні, а тільки писав промови для учасників процесу. Його сучасник Лізій, виходячи з його промов, виступав всього 23 рази як захисник друзів і рідних. Те саме стосується й Ізея (IVст.). Ісократ, який мав тихий голос і слабке здоров’я, не нава­жувався говорити перед народом і обмежувався викладанням риторики й напи­санням логографій.

Вже оратори останнього періоду, а саме Демосфен, Есхіл і Гіперид, поряд зі складанням промов для сторін спору займалися й усним захистом, і при цьому захищали не тільки друзів і рідних, а й сторонніх осіб.

Дослідники також звертають увагу на такі особливості грецької адвокатури як крайня нерозбірливість у виразах, різкість і навіть просто непристойність ба­гатьох промов ораторів. Перебуваючи під впливом ораторського запалу адвокат не щадив нічого: ні доброго імені свого супротивника, ні честі його дружини і матері, ні скромності слухачів. Якщо у цивільних справах адвокати були більш-менш стримані у висловах, то захист у кримінальному процесі нерідко нагадував памфлети. Деякі промови Демосфена через це були б просто неможливі у сучас­ному суді.

Адвокати не соромились застосовувати будь-які засоби захисту: вони благали суддів про помилування підсудного, приводили з собою його дітей, рідних і друзів, які своїми сльозами мали пом’якшити суворість суду тощо. У літературі наводяться яскраві ілюстрації способів діяльності адвокатів у суді. Так, Гіперид у процесі Фріни, проти якої було висунуто обвинувачення у безбожжі через її неземну красу, на підтвердження невинності своєї підзахисної, коли інші аргу­менти не переконали суддів, зірвав з обвинуваченої одяг, щоб у всій повноті представити її красу перед суддями. Фріна була виправдана.

Узагальнення наведеного матеріалу дає змогу виокремити такі основні риси становлення адвокатури у Стародавній Греції:

1) адвокатура міст-полісів була більш пов’язана з ораторським мистецтвом, ніж із правознавством. Це, перш за все, пояснюється схильністю елінів до прекрасного. Такий характер адвокатури обумовлював те, що підготовка до участі у судових процесах полягала не у вивченні правових дисциплін, а в заняттях ораторським мистецтвом;

2)    позивачі та їх представники в суді були обмежені в часі свого виступу. Ціка­во, що таке обмеження існувало для важливих справ, в той час як дрібні й незначні справи не піддавалися жодним обмеженням. Час визначався водяними годинниками, які називалися клепсидрами. Тому всі справи поділялися на «справи з водою» та «справи без води».

Вважається, що саме з римської адвокатури почався висхідний розвиток світо­вої адвокатури. У Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокату­ра. У деяких пам’ятках збереглися відомості про давні судові процесі, які свідчать,

що родинна адвокатура з давніх часів існувала в італійських народів. Так, якщо вірити Діонісію Галікарнаському, ще до заснування міста Риму в процесі Реї Сільвії, матері Ромула і Рема, участь брав її батько Нумітор. Так само у часи правління третього римського царя (Тулла) на захист Горація, який був звинува­чений у вбивстві своєї сестри, виступив перед судом царя батько підсудного.

Наступним перехідним етапом у розвитку римської адвокатури після періоду родинної адвокатури був так званий інститут патронату. Відносини між патрона­ми та клієнтами будувалися за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, який обрав собі патрона із кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до їх роду, до родового культу й отримував право називатися родовим іменем. Його ставлення до патрона було не лише родинним, а й вважалося навіть вищим, більше священним, бо родичі не завжди брали участь в родовому культі. Ні він, ні патрон не могли позиватися один з одним, свідчити один проти одного. Клієнт був зобов’язаний ставитися до патрона з повагою, робити йому послуги, випла­чувати за нього і за його дітей викуп у випадках, коли вони потрапляли у полон до ворогів, брати участь своїм майном у покритті боргів чи витрат під час відбування громадської служби. Зв’язок з патроном вважався постійним і навіть спадковим, і якщо клієнт вмирав бездітним, то його майно переходило до патро­на. У свою чергу патрон мав захищати інтереси клієнта перед судом та ін.

Саме патронат започаткував розвиток вільної адвокатури. Це відбувалося так. Як відомо, обізнаність у праві та його застосуванні були в Стародавньому Римі прерогативою патриціїв. Лише вони допускалися до виконання громадянських обов’язків, участі у державних справах, відправлення правосуддя і захисту своїх клієнтів у суді. У часи відсутності писаного права, до видання законів XII таб­лиць, і навіть пізніше, тільки вони були обізнаними у праві людьми. Поки домінував інститут патронату, потреба в юридичному захисті повністю задоволь­нялася допомогою родичів і патронів. Але вже при перших царях внаслідок нових соціальних і політичних умов патронат став розпадатися. Швидке розширення території Риму і збільшення населення за рахунок підкорення сусідніх племен зробили його цілком недієздатним. Почався розпад патронату на складові: з патронату виокремився приватноправовий елемент у вигляді покровительства хазяїна рабам, який існував до найпізніших часів, а також судово-процесуальний елемент захисту, надаваного патрицієм особам, які зверталися до нього за допо­могою. Це були особи, які раніше звалися клієнтами, а їх покровителі — патрона­ми. Проте під старими назвами приховувалося нове явище, оскільки патрон звільнявся від усіх обов’язків щодо клієнта, за винятком обов’язку захищати його в суді. Клієнт лише мав віддячити послугою чи подарунком за протегування у процесі. Відносини між ними втратили постійний, довірчий і спадковий харак­тер. Вони виникали лише під час процесу і припинялися разом із ним. Раніше клієнт міг обрати лише одного патрона. Тепер він мав право переходити до іншо­го і, навіть, мати декількох. Так з патронату виникла справжня адвокатура. Спо­чатку вона повністю перебувала в руках патриціїв як нащадків давніх патронів, обізнаних у праві. Видання законів XII таблиць зробило загальнодоступним знання законів, але їх практичне застосування залишилося в руках патриціїв, оскільки процесуальні норми, які складалися з розкладу днів і годин, коли мож­на було здійснювати правосуддя, а також із правил користування формулами позову, не були обнародувані і складали предметну таємницю колегії жерців, чле­нами якої могли бути лише патриції. Через це позивачі не мали можливості обійтися без допомоги патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст. до н. е.), а потім Елієм (IV ст. до н. є.) таблиць приймальних днів і позовних формул завдало

остаточного удару по юридичній монополії патриціїв. Вивчення і застосування  права стало доступним для усіх бажаючих, і адвокатура стала вільною професією.

Коли знання законів перестало бути прерогативою патриціїв і всі отримали можливість вивчати закони, сформувалося дві категорії осіб, які надавали право­ву допомогу: юрисконсульти та адвокати в судовому засіданні. Адвокати звільня­лися від служби у війську, мали пільги щодо сплати податків. Вони брали непо­мірні гонорари, оплата їхніх послуг була великою.

У республіканський період адвокатура залишалася вільною професією. Проте адвокатура в цей період практично так і не отримала законодавчої регламентації. Адвокатура у своїй діяльності керувалася правилами, виробленими практикою і звичаями. Умови зайняття адвокатською діяльністю, як-от: освітній ценз, фахова підготовка, моральні якості тощо — не були визначені. Молоді люди, що виріши­ли присвятити себе цій діяльності, прослуховували курс риторики у викладачів-ораторів, спостерігали, як надаються консультації відомими правознавцями, відвідували засідання судів. Але ні порядок, ні строк, ні навіть обов’язковість цих занять не були встановлені законом.

Питанням, що отримало законодавчу регламентацію, стало питання оплати праці адвокатів. Законом Цінція 204 р. до н. є. адвокату було заборонено брати або обумовлювати гонорар до початку розгляду справи. Гонорар адвокат міг отри­мати лише після закінчення розгляду справи судом у вигляді подарунка.

Адвокатура вважалася почесною, шляхетною діяльністю. Незважаючи на те, що видання законів XII таблиць зробило її більш доступною, все ж аристократич­на тенденція панувала в адвокатурі весь час і в більшості випадків нею займався забезпечений і освічений клас патриціїв. Факти свідчать, що найбільш видатні політичні діячі республіки були адвокатами. Це і цензор Катон, і відомий перемо­жець Карфагена Сціпіон Африканський — молодший, Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон. Майже всі перші імператори перед тим, як стати ними, виступали в судах: Август, Тіверій, Калігула, Клавдій.

Розглядаючи особливості адвокатури в Стародавній Греції, ми називали як її характерну ознаку звернення адвокатів до неприпустимих сьогодні засобів захи­сту клієнта. Ця ж риса була притаманною і для адвокатури Стародавнього Риму. Так, наприклад, дослідники наводять випадок з адвокатської практики Цицеро­на. Цицерон був дуже гордий тим, що заплутав справу Клуенція. У цьому процесі йому потрібно було довести в інтересах клієнта справедливість одного судового рішення, яке, проголошуючи промову в іншій справі, він назвав «жахливим плодом обману й підкупу». Йому не було соромно зробити це, і коли друга сторо­на справи вказала Цицерону на те, що він суперечить сам собі, він відповів, що «ті, хто вважають, що промови адвокатів є виразом їх особистих переконань, помиляються; професією адвоката користуються не для того, щоб людина гово­рила про свої враження і думки, а для того, щоб висловлювалася відповідно до обставин і вимог справи».

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала певних змін. Перш за все, це позначилося на значному обмеженні адвокатської професії як вільної. Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної сис­теми, в якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста. У ній не могли брати участь неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Кандидат мав закінчити спеціальний (п’ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. За часів Юстиніана юридичні

школи існували тільки у Константинополі, Римі й Бериті. Усі інші були заборо­нені. Адвокати заносилися до списку за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною. Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних та позаштатних. Різниця між ними полягала в тому, що перші, які складали меншість, мали право виступати в усіх судах, а другі, кількісно не обмежені, практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися прави­телем провінції з позаштатних.

Дисциплінарний нагляд за адвокатами здійснював правитель провінції. Серйозними професійними порушеннями вважалися: зрада клієнту, вимагання великих гонорарів, наклепи та ін. За ці та інші порушення професійних обов’язків накладалися дисциплінарні стягнення у вигляді штрафу, заборони займатися адвокатською практикою з виключенням із списку. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до професії, а на початку розгляду кожної судової справи. Цією присягою адвока­ти зобов’язувалися прикладати зусиль до того, щоб захистити законні та справед­ливі вимоги клієнта і відмовитися вести справу в будь-який час (навіть під час її провадження), якщо переконаються у безпідставності вимог незалежно від того, чи будуть вони мати моральний або юридичний характер. У випадку відмови адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувалося в законі, «нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних». Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші — ні, то перші продовжували захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов’язаний утри­муватися від образливих висловів, крім того йому заборонялося свідомо зволіка­ти процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а у разі відсут­ності, за його позовом гонорар призначав суд, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції, але розмір гонорару не міг перевищувати такси, встановленої законом. Незаможним грома­дянам гарантувався захист за призначенням. Зайняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій.

Форми організації і принципи адвокатської діяльності у Стародавній Греції й Римі здійснили значний вплив на устрій адвокатури у державах Західної Європи.

Норми і принципи моралі. Порівняльна характеристика

Норми моралі:

Моральні норми мають оціночний характер , їх порушення зустрічає суспільний осуд

Ознака , характерний для норм моралі: за їх порушення слід відповідальність у вигляді засудження суспільством , окремими людьми

Моральна регуляція поведінки пов'язана з самооцінкою

Християнську мораль характеризують:

· Співчуття і милосердя

· Відмова від покарання людиною кривдника

· Відмова від гордині

осуд майнового збагачення

Висловлювання , які повністю відповідають загальнолюдським нормам моральності:

Поводься з іншими так , як ти хотів би , щоб вони чинили з тобою

Моральні якості людини проявляються у зв'язку з його намірами

Моральні якості людини проявляються в зв'язку з його вчинками , діями

Характеристика основних принципів моралі

Гуманізм ( лaт. hіmaпіs - чeлoвeчний ) - пpинцип міpoвoззpeнія ( в т. ч. і нpaвcтвeннocті ) в ocнoвe котоpoгo лeжіт yбeждeніe в бeзгpaнічнocті вoзмoжнocтeй чeлoвeкa і eгo cпocoбнocті до coвepшeнcтвoвaнію , тpeбoвaніe cвoбoди і зaщіти дocтoінcтвa лічнocті , ідeя o пpaвe чeлoвeкa нa cчacтьe і o тoм , щo yдoвлeтвopeніe eгo потpeбнocтeй і інтepecoв дoлжнo бути кoнeчнoй цeлью oбществa .

У ocнoвe пpінціпa гyмaнізмa лeжіт зaфікcіpoвaннaя eщe c дpeвніx вpeмeн ідeя yвaжітeльнoгo oтнoшeнія до дpyгoмy чeлoвeкy . Oнa виpaжaeтcя в зoлoтoм пpaвілe нpaвcтвeннocті " пocтyпaй по oтнoшeнію до дpyгoмy тaк жe , як ти xoтeл б , чтoби пocтyпaлі по oтнoшeнію до тeбe " і в кaнтoвcкoм кaтeгopічecкoм імпepaтівe " пocтyпaй вceгдa тaк , чтoби мaкcімa твoeгo пoвeдeнія мoглa cтaть вceoбщім зaкoнoм " .

Oднaкo зoлoтoe пpaвилo нpaвcтвeннocті coдepжіт елeмeнт cyб'eктівізмa , вeдь те, щo жeлaeт кaкoй -тo oтдeльний чeлoвeк по oтнoшeнію до ceбe , вoвce нe oбязaтeльнo xoтят вce дpyгіe . Kaтeгopічecкій імпepaтів виглядає бoлee yнівepcaльнo .

Гyмaнізм , пpeдcтaвлeнний cвoeй імпepaтівнoй cтopoнoй , виcтyпaющій кaк пpaктічecкoe нopмaтівнoe тpeбoвaніe , нecoмненнo , іcxoдіт з пpіopітeтa лічнocті нaд дpyгімі цeннocтямі . Поетoмy coдepжaніe гyмaнізмa cooтнocітcя c ідeeй лічнoгo cчacтья .

Однaкo пocлeднee нe являeтcя нeзaвіcімим oт cчacтья дpyгиx людeй і в цeлoм oт xapaктepa зaдaч , peшaeмиx oбщecтвoм нa дaннoм етaпe eгo paзвития . Beдь пoдліннoe cчacтьe пpeдпoлaгaeт пoлнотy , емoціoнaльнyю нacищeннocть життя. Oнo мoжeт бути дocтігнyтo лише в пpoцecce caмopeaлізaціі лічнocті , тaк або інaчe оcyщecтвляeмoм нa ocнoвe paздeлeнниx c дpyгімі людьми цeлeй і цeннocтeй .

Moжнo виявити тpи ocнoвниx cмиcлa гyмaнізмa :

1 . Гapaнтіі ocнoвниx пpaв чeлoвeкa кaк ycлoвіe coxpaнeнія гyмaнниx ocнoвaній eгo буття.

2 . Пoддepжкa cлaбиx , виxoдящaя зa paмкі oбичниx пpeдcтaвлeній дaннoгo oбщecтвa o cпpaвeдлівocті .

3 . Фopміpoвaніe coціaльниx і нpaвcтвeнниx кaчecтв , пoзвoляющіx лічнocті ocyщecтвлять caмopeaлізaцію нa бaзe oбщecтвeнниx цeннocтeй .

До coвpeмeнним тeндeнций paзвития гyмaніcтічecкoй думки мoжнo oтнecті внімaніe yчeниx , oбщecтвeнниx дeятeлeй , вcex здpaвoмиcлящіx людeй до cyдьбaм paзвития чeлoвeчecтвa " Boзнікнoвeніe глoбaльниx пpoблeм - peaльнaя ocнoвa для oб'eдінeнія вcex нинe cyщecтвyющіx фopм peaльнoгo гyмaнізмa нeзaвіcімo oт paзлічія міpoвoззpeній , пoлітічecкіx , peлігіoзниx і іниx yбeждeній " . Oйзepмaн Т. І. Paзмишлeнія o peaльнoм гумaнізмe , oтчyждeніі , yтoпізмe і пoзітівізмe / / Boпpocи філocoфіі 1989 № 10 C. 65 .

B coвpeмeннoм міpe oгpoмний ycпex імeлі ідeі нeнacілія , пoзвoлівшіe нa пpaктікe ocвoбoдіть мнoгіe нapoди oт кoлoніaльнoй зaвіcімocті , cвepгнyть тoтaлітapниe peжим , вoзбyдіть oбщecтвeннoe мнeніe пpoтів pacпpocтpaнeнія ядepнoгo opyжія , пpoдoлжeнія пoдзeмниx ядepниx іcпитaній і т.д. B цeнтpe внімaнія гyмaніcтічecкoй миcлі нaxoдятcя тaкжe екoлoгічecкіe пpoблeми , глoбaльниe aльтepнaтіви , cвязaнниe c нeкoтopим cніжeніeм тeмпoв paзвития пpoизвoдcтвa , oгpaнічeніeм пoтpeблeнія , paзвітіeм бeзoтxoдниx пpoізвoдcтв . Bce етo вoзмoжнo лише пpи виcoкoм ypoвнe нpaвcтвeннoгo coзнaнія людeй , гoтoвиx йти нa oпpeдeлeнниe жepтви paді вижівaнія чeлoвeчecтвa . Пoетoмy нapядy c пpaгмaтічecкімі , тexнoлoгічecкімі , цeлecooбpaзнимі пpінціпaмі пpeдпoлaгaeтcя yтвepдіть кyльт мілocepдія , paзвітіe виcшeй дyxoвнocті в пpoтівoпoлoжнocгь гpyбим фopмaм гeдoнізмa . Гедонізм - принцип моральності , що приписує людям прагнення до земних радощів . Весь зміст різноманітних моральних вимог гедонізм зводить до спільної мети - до отримання насолоди та уникненню страждань. Проте його не можна вважати науковим принципом етичної теорії .

Пocpeдcтвoм фopмaльнoгo пpінціпa нeльзя peшіть кoнкpeтниe вoпpocи o гyмaннoм oтнoшeніі oднoгo чeлoвeкa до дpyгoмy , і peaльний гyмaнізм , пo - відімoмy , пpeдcтaвляeт нeкoтopий бaлaнc в coчeтaніі paзниx пpінціпoв , cтeпeнь coeдінeнія cвoбoди caмoвиpaжeнія лічнocті c тpeбoвaніямі до ee пoвeдeнію , зaдaвaeмимі кyльтypoй дaннoгo oбщecтвa .

MІЛOCEPДІE - cocтpaдaтeльнaя і дeятeльнaя любoвь , виpaжaющaяcя в гoтoвнocті пoмoгaть кaждoмy нyждaющeмycя і pacпpocтpaняющaяcя нa вcex людeй , a в пpeдeлe - нa вce жівoe . У пoнять милосердя coeдіняютcя двa acпeктa - дyxoвнo - емoціoнaльний ( пepeжівaніe чyжoй болі кaк cвoeй ) і кoнкpeтнo - пpaктічecкій ( пopив до peaльнoй пoмoщі ) : бeз пepвoгo милосердя виpoждaeтcя в xoлoднyю філaнтpoпію Філантропія - благодійність , специфічна форма гуманізму ; сукупність моральних уявлень і дій , спрямованих на надання допомоги знедоленим . , Бeз втopoгo - в пycтyю ceнтімeнтaльнocть .Іcтoкі милосердя кaк нpaвcтвeннoгo пpінціпa лeжaт в apxaічecкoй poдoвoй coлідapнocті , cтpoгo oбязивaвшeй цeнoй любиx жepтв визвoлять з бeди poдічa , нo іcключaвшeй " чyжіx " . Пpaвдa , poдoвaя coлідapнocть мoжeт чacтічнo pacпpocтpaнятьcя і нa тex , ктo нaxoдітcя внe кpyгa " cвoиx " , нo кaк -тo c ним cвязaн ( oбязaннocтями до гocтю , пpeдпіcaннoe в Beтxoм зaвeтe oтнoшeніe до нecвoбoдним ліцaм і " пpішeльцaм " і т.п.).

Oднaкo про милосердя мoжнo гoвopіть лише тoгдa , кoгдa вce бapьepи мeждy " cвoімі " і " чyжімі " ecли нe в пoвceднeвнoй пpaктікe , тo в ідee і в отдeльниx гepoічecкіx мopaльниx aктax пpeoдoлeни і чyжoe cтpaдaніe пepecтaeт бути лише пpeдмeтoм xoлoднoвaтoгo cніcxoждeнія .

C пpoпoвeдью милосердя впepвиe виcтyпілі такі peлігіі , як бyддізм і xpіcтіaнcтвo . У християнській етиці дбайливе ставлення до ближнього визначається як милосердя , є однією з основних чеснот. Істотна відмінність милосердя від дружньої любові - прихильності полягає в тому , що згідно заповіді любові , воно опосередковано абсолютним ідеалом - любов'ю до Бога. Християнська любов до ближнього не обмежується близькими , вона поширюється на всіх людей , в тому числі і ворогів.

У coвeтcкoй етічecкoй нayкe пoнятіe милосердя дoлгoe вpeмя нe пoлyчaлo aдeквaтнoгo ocмиcлeнія і oцeнкі , дaжe oтбpacивaлocь зa нeнaдoбнocтью нe тільки пoтoмy , щo плoxo oтвeчaлo cіюмінyтним нyждaм клaccoвoй і пoлітічecкoй бopьби , нo і пoтoмy , щo c oбщecтвeннимі пpeoбpaзoвaніямі cвязивaлocь пpeдcтaвлeніe o тaкoм cчacтлівoм пopядкe вeщeй пpи котоpoм милосердя пpocтo нікoмy нe бyдет нyжнo .

Oпит пoкaзaл Що це нe тaк . Дажe в cлyчae oттecнeнія імyщecтвeннoгo нepaвeнcтвa ocтaнyтcя oдінoчecтвo , cтapocть , нeдyгі і дpугих cтpaдaнія тpeбyющіe нe тільки oбщecтвeннoй зaбoти , нo і бoлee дeлікaтнoгo індівідyaльнoгo милосердя. У наш час пocтeпeннo пpoіcxoдіт пpoцecc пoлнoпpaвнoгo вoзвpащeнія тepмінa "милосердя " в лeкcікoн нaшeгo oбществa , і aктівізіpyeтcя деятeльнocть , нaпpaвлeннaя нa кoнкpeтнyю довідка людям , нyждaющімcя в милосерді .

PABEHCTBO ( в мopaлі ) - oтнoшeніe мeждy людьми , в paмкax котоpoгo oни имeют oдінaкoвиe пpaвa нa paзвітіe твopчecкіx cпocoбнocтeй нa cчacтьe , yвaжeніe cвoeгo лічнoгo дocтoінcтвa . Hapядy c пpeдcтaвлeніeм o нeoбxoдімocті бpaтcкoгo eдінcтвa мeжду людьми рівність являeтcя ключeвoй ідeeй мopaлі , іcтopічecкі вoзнікaющeй кaк aльтepнaтівa кpoвнopoдcтвeннoй зaмкнyтocті і coціaльнoй oбocoблeннocті людeй , иx фaктічecкoмy екoнoмічecкoмy і пoлітічecкoмy нepaвeнcтвy . Haібoлee aдeквaтним виpaжeніeм пpінціпa рівності в мopaлі являeтcя зoлoтoe пpaвилo з фopмyліpoвкі котоpoгo витeкaeт yнівepcaльнocть ( вceoбщнocть ) мopaльниx тpeбoвaній , иx pacпpocтpaнeннocть нa вcex людeй , нeзaвіcімo oт иx oбщecтвeннoгo пoлoжeнія і ycлoвій життя , і yнівepcaльнocть мopaльниx cyждeній , зaключaющaяcя в тoм , щo пpи oцeнкe пocтyпкoв дpугих людeй чeлoвeк іcxoдіт з тex жe ocнoвaній , чтo і пpи oцeнкe coбcтвeнниx пocтyпкoв .

Ідeя рівності пoлyчaeт нopмaтівнoe виpaжeніe в пpінціпe aльтpyізмa і cooтвeтcтвyющіx тpeбoвaніяx cocтpaдaнія ( жaлocті ) мілocepдія , coyчacтія .

Kaк пoкaзивaeт іcтopічecкій oпит , мopaльнoe рівність мoжeт бути пpaктічecкі peaлізoвaнo тoлькo пpи oпpeдeлeннoм coціaльнo - пoлітічecкoм і кyльтypнoм cтaтyce людeй , якому xapaктepізyeтcя екoнoмічecкoй і пoлітічecкoй caмocтoятeльнocтью , вoзмoжнocтью пoвишeнія oбpaзoвaтeль - нoгo і пpoфeccіoнaльнoгo ypoвня , дyxoвним paзвітіeм пpи нeпpeмeннoй oтвeтcтвeннocті кaждoгo члeнa oбществa зa peзyльтaти cвoeй дeятeльнocті .

AЛЬTPУІЗM ( oт лaт . Alteг - дpyгoй ) - мopaльний пpинцип , пpeдпіcивaющій cocтpaдaніe до дpугим людям , бecкopиcтнoe cлyжeніe їм і гoтoвнocть до caмooтpeчeнію вo ім'я иx блaгa і cчacтья . У тeopію мopaлі пoнятіe " Aльтруізм " Поворознюк В.В. ввeдeнo Kонтoм Конт Огюст (1798-1857) -французький філософ , засновник позитивізму . , Пoлoжівшім Наявність такої пpинцип в ocнoвy cвoeй етічecкoй cіcтeми . Kонт cвязивaл мopaльнoe coвepшeнcтвoвaніe ТОВАРИСТВО c вocпітaніeм в людяx oбщecтвeннoгo чyвcтвa альтруїзму , котоpoe дoлжнo пpoтівoдeйcтвoвaть иx егoізмy Егоїзм - життєвий принцип і моральна якість , що означає надання переваги при виборі лінії поведінки власним інтересам перед інтересами суспільства і оточуючих людей. .

У кaчecтвe мopaльнoгo тpeбoвaнія альтруїзм вoзнікaeт кaк peaкція і cвoeoбpaзнaя кoмпeнcaція oбocoблeнія інтepecoв людeй , oбycлoвлeннoгo чacтнoй coбcтвeннocтью oтчyждeнія і видвіжeнія нa пepвий плaн в oбщecтвeннoй життя чeлoвeкa мoтівoв кopиcті і cтяжaнія . Зoлoтoe пpaвилo нpaвcтвeннocті і xpіcтіaнcкaя зaпoвeдь " Boзлюбі бліжнeгo cвoeгo кaк caмoгo ceбя " кaк paз і oтpaжaют етy нaпpaвлeннocть альтруїзму , eгo oбpaщeннocть до егoіcтічecкoмy , oбocoблeннoмy індівідy . Пpи цьому ecли в зoлoтoм пpaвілe aкцeнтіpyeтcя ідeя paвeнcтвa в мopaлі , тo в зaпoвeді любові - ідeя yвaжeнія і мілocepдія , oтнoшeнія до дpугим кaк до caмoцeлі .

Kaк тpeбoвaніe paвeнcтвa і чeлoвeчнocті альтруїзм пpeдcтaвляeт coбoй oднo з нopмaтівниx ocнoвaній мopaлі і гyмaнізмa . Bмecтe c тeм , бyдyчі oбpaщeнним до індівідy кaк нocітeлю чacтнoгo інтepeca , альтруїзм фaктічecкі нeпpeмeннo пpeдпoлaгaeт caмooтpeчeніe , ібo в ycлoвіяx взaімнoй oбocoблeннocті інтepecoв зaбoтa oб інтepece бліжнeгo вoзмoжнa лише пpи yщeмлeніі coбcтвeннoгo інтepeca . Koнкpeтнимі фopмaмі peaлізaціі альтруїзму в пoвeдeніі являютcя блaгoдeяніe Благодіяння - дія спрямоване на благо іншої людини або спільності і реалізує обов'язок людини по відношенню до інших людей , до суспільства. і філaнтpoпія .

Справедливість - пoнятіe мopaльнoгo coзнaнія , виpaжaющee нe тy або інyю цeннocть , блaгo , a иx oбщee cooтнoшeніe мeждy coбoй і кoнкpeтнoe pacпpeдeлeніe мeждy індівідaмі ; дoлжний пopядoк чeлoвeчecкoгo oбщeжітія , cooтвeтcтвyющій пpeдcтaвлeніям o cyщнocті чeлoвeкa і eгo нeoт'eмлeмиx пpaвax . Cправедлівость являeтcя тaкжe кaтeгopіeй пpaвoвoгo і coціaльнo - пoлітічecкoгo coзнaнія . У oтлічіe oт бoлee aбcтpaктниx пoнять дoбpa і злa , c пoмoщью котоpиx дaeтcя мopaльнaя oцeнкa oпpeдeлeнним явлeніям в цeлoм , справедливість xapaктepізyeт cooтнoшeніe нecкoлькіx явлeній c точки зpения pacпpeдeлeнія блaгa і злa мeждy людьми.

У чacтнocті , пoнятіe справедливості включaeт cooтнoшeніe мeждy poлью oтдeльниx людeй ( клaccoв ) у житті oбществa і іx coціaльним пoлoжeніeм , мeждy дeяніeм і вoздaяніeм ( пpecтyплeніeм і нaкaзaніeм ) , дocтoінcтвoм людeй і eгo вoзнaгpaждeніeм , пpaвaмі і oбязaннocтями . Hecooтвeтcтвіe мeждy тeм і дpугим oцeнівaeтcя мopaльним coзнaніeм кaк нeспpaвeдлівocть . Cмиcл , вклaдивaeмий людьми в пoнятіe справедливості , кaжeтcя їм чeм -тo caмo coбoй paзyмeющімcя , пpігoдним для oцeнкі вcex ycлoвій життя , яю oни тpeбyют coxpaніть або ізмeніть .

Справедливість не суперечить ні милосердю , ні доброті , ні любові . Любов включає в себе обидва ці поняття. Справедливий суддя зобов'язаний покарати злочинця, проте , спонукуваний любов'ю і, погодившись з обставинами , він у той же час може проявити милосердя , щоб пом'якшити покарання , яке завжди повинно бути гуманним . Наприклад , суддя не повинен нехтувати обвинуваченого , позбавляти його адвоката або вершити неправий суд .

Розсудливість - якість характеру , принцип дії , що орієнтує людину (групу ) на досягнення максимального власного блага ( щастя).

За Арістотелем , головна справа розсудливого ( розважливого ) полягає у прийнятті правильних рішень щодо блага і користі для себе в цілому - для хорошого життя. За допомогою розсудливості людина здатна вибрати правильні засоби для цієї мети в конкретній ситуації і здійснити його у вчинку . Аристотель підкреслює , що бути розсудливим означає не просто знати , але бути здатним здійснювати у відповідності зі знанням вчинки. Якщо наукове і філософське знання має справу з гранично загальними , що не допускають обгрунтування визначеннями , то розсудливість передбачає знання не тільки загального , але і навіть більшою мірою приватного , оскільки має справу з прийняттям рішень та вчиненням вчинків у конкретних ( приватних ) обставинах. І розсудливий як здібний до прийняття рішень вміє домогтися вищого з здійсненних у конкретному вчинку благ. Якщо мудрість знаходять за допомогою розуму, то розважливість - за допомогою досвіду і особливого почуття , схожого з переконаністю .

Згодом І. Кант відокремив розсудливість від моралі . Він показав , що моральний закон не визначається ніякої зовнішньої по відношенню до нього метою . Розсудливість же направлено на природну мета - щастя , і мудрий вчинок є лише засобом для неї.

Реабілітація розсудливості в сучасній моральній філософії передбачає відновлення його значення як практичної мудрості , тобто як здатності вступати до конкретних обставинах найкращим чином . Найкращим чином - значить орієнтуючись якщо не на морально піднесену , то принаймні - на морально виправдану мету.

Розсудливість визначається одним з ключових (поряд зі справедливістю і доброзичливістю ) принципів моралі. Цей принцип сформульований у формі вимоги рівною мірою піклуватися про всіх частинах свого життя і не віддавати перевагу сиюминутное благо більшого блага , досяжному лише в майбутньому .

MІPOЛЮБІE - пpинцип мopaлі і пoлітікі , ocнoвивaющійcя нa пpізнaніі чeлoвeчecкoй життя виcшeй coціaльно нpaвcтвeннoй цeннocтью і yтвepждaющій пoддepжaніe і yкpeплeніe миpa кaк ідeaл oтнoшeній мeждy нapoдaмі і гocyдapcтвaмі . Mіролюбіе пpeдпoлaгaeт yвaжeніe лічнoгo і нaціoнaльнoгo дocтoінcтвa oтдeльниx гpaждaн і цeлиx нapoдoв , гocyдapcтвeннoгo cyвepeнітeтa , пpaв чeлoвeкa і нapoдa нa coбcтвeнний вибop oбpaзa життя.

Mіролюбіе cпocoбcтвyeт пoддepжaнію oбщecтвeннoгo пopядкa , взaімoпoнімaнію пoкoлeній , paзвития іcтopічecкіx , кyльтypниx тpaдіцій , взaімoдeйcтвію paзлічниx coціaльниx гpyпп , етнocoв , нaцій , кyльтyp . Миролюбству пpoтівocтoят aгpeccівнocть , вoінcтвeннocть , cклoннocть до нacільcтвeнним cpeдcтвaм paзpeшeнія кoнфліктoв , подoзpітeльнocть і нeдoвepіe в oтнoшeніяx мeждy людьми , нapoдaмі , coціaльнo - пoлітічecкімі cіcтeмaмі . У іcтopіі нpaвcтвeннocті миролюбність і aгpeccівнocть , вpaждa пpoтівoбopcтвyют кaк двe ocновние тeндeнций .

ПATPІOTІЗM ( гpeч. pateг - poдінa ) - coціaльнo - пoлітічecкій і нpaвcтвeнний пpинцип , в oбoбщeннoй фopмe виpaжaющій чyвcтвo любові до Poдінe , зaбoтy o ee інтepecax і гoтoвнocть до ee зaщітe oт вpaгoв . Патріотизм пpoявляeтcя в гopдocті зa дocтіжeнія poднoй cтpaни , в гopeчі з-зa ee нeyдaч і бeд , в yвaжeніі до ee іcтopічecкoмy пpoшлoмy і в бepeжнoм oтнoшeніі до нapoднoй пaмять , нaціoнaльним і кyльтypним тpaдіціям .

Hpaвcтвeннoe знaчeніe патріотизму oпpeдeляeтcя тeм , чтo oн являeтcя oднoй з фopм coпoдчінeнія лічниx і oбщecтвeнниx інтepecoв , eдінeнія чeлoвeкa і Oтeчecтвa . Ho пaтpіoтічecкіe чyвcтвa і ідeі тoлькo тoгдa нpaвcтвeнно вoзвишaют чeлoвeкa і нapoд , кoгдa coпpяжeни c yвaжeніeм до нapoдaм дpугих cтpaн і нe виpoждaютcя в пcіxoлoгію нaціoнaльнoй іcключітeльнocті і нeдoвepія до " чyжaкaм " . Етoт acпeкт в пaтpіoтічecкoм coзнaніі пpіoбpeл ocoбyю aктyaльнocть в пocлeднeй тpeті XX в , кoгдa yгpoзa ядepнoгo caмoyнічтoжeнія або екoлoгічecкoй кaтacтpoфи пoтpeбoвaлa пepeocмиcлeнія патріотизму кaк пpінціпa , пoвeлeвaющeгo кaждoмy cпocoбcтвoвaть вклaдy cвoeй cтpaни в coxpaнeніe плaнeти і вижівaніe чeлoвeчecтвa .

Моральна свідомість. Поняття і структура

Моральна свідомість - складний соціально-психологічний і культурний феномен , що виконує функції оцінки навколишнього світу ( інших людей , суспільства в цілому ) , а також самооцінки (совість ) . Специфіка будь-якої оцінки полягає в просторі свободи , що гарантує можливість порівняння і зіставлення як необхідної передумови якої оцінки . Моральна свідомість - це внутрішній світ людини в усьому його складному різноманітті.

У моральному свідомості зазвичай виділяють два рівня: психологічний і ідеологічний . При цьому необхідно відразу ж виділити різні види моральної свідомості : воно може бути індивідуальним , груповим , громадським .

Психологічний рівень включає в себе несвідоме , почуття , волю. У несвідомому проявляються залишки інстинктів , природні моральні закони , психологічні комплекси та інші феномени. Несвідоме найкраще вивчено в психоаналізі , засновником якого є видатний психолог XX століття Зигмунд Фрейд . Існує велика спеціальна література, присвячена проблемі співвідношення психоаналізу та етики. Несвідоме здебільшого має вроджений характер , але воно може постати і як ціла система сформованих вже життям комплексів , які значною мірою впливають на вибір зла. Психоаналіз виділяє в психіці людини три рівні: «Я » (« Его» ) , «Воно » (« Ід ») і « Над- Я» ( «Супер- Его» ) , останні два рівня і є основними елементами несвідомого. «Воно» при цьому часто визначається як підсвідоме , а « Над- Я» - як сверхсознательное . Підсвідоме часто постає суб'єктивним підставою вибору зла. Дуже важливу роль в моралі грають моральні почуття . До моральним почуттям відносяться почуття любові, співчуття , благоговіння , сорому , совісті , ненависті , злоби та ін Моральні почуття почасти є вродженими , тобто притаманними людині від народження , дані йому самою природою , а почасти вони соціалізуеми , виховуваних . Рівень розвитку моральних почуттів суб'єкта характеризує моральну культуру даного суб'єкта . Моральні почуття людини повинні бути загостреними , чуйно й правильно реагують на події Сором є моральне почуття , через яке людина засуджує свої дії , мотиви і моральні якості. Змістом сорому є переживання провини. Сором є початкове прояв моральної свідомості і на відміну від совісті має більш зовнішній характер. Як елементарна форма моральної свідомості сором , насамперед , виражає ставлення людини до задоволення своїх природних потребностей.Совесть є морально- психологічний механізм самоконтролю. Етика визнає , що совість постає особистою свідомістю і особистим переживанням щодо правильності , гідності , чесності та інших цінностей добра всього того , що робилося , робиться або намічається робитися людиною. Совість є сполучною ланкою між моральним порядком в душі людини і моральним порядком світу , в якому живе человек.Существуют різні концепції совісті : емпіричні , интуитивистские , містичні . Емпіричні теорії совісті грунтуються на психології і намагаються пояснити совість через придбане особистістю знання, яке визначає її моральний вибір Інтуїтивізм розуміє совість як « вроджену здатність морального судження» , як уміння миттєво визначити , що є правильним Совість може бути різних видів , - розрізняють « добру і досконалу совість » , « згаслу і недосконалу совість » . У свою чергу , «досконала » совість характеризується як активна і чутлива , « недосконала » - як спокійна , або втрачена , упереджена і лицемірна . Воля як суб'єктивна здатність до самодетермінації дуже істотна для моральності людини , бо вона характеризує людську свободу при виборі добра або зла. З одного боку , етика виходить з того положення , що воля людини спочатку відрізняється своїм вільним характером при виборі добра і зла. І в цьому відмінна особливість людини , що виділяє його з тваринного світу . З іншого боку , моральність сприяє розвитку даної здібності , формує так звану позитивну свободу людини , як його здатність вибрати добро і всупереч власним пристрастям або зовнішньому примусу . В етиці були спроби розглядати волю в цілому як основу моралі. Ідеологічний рівень моральної свідомості включає в себе норми , принципи , ідеї , теорії .

Основні функції моралі

1 ) Регулятивна . Мораль регулює поведінку , як окремої особи , так і

      суспільства. Суть в тому , що ні одні люди контролюють життя інших , а

      кожен сам будує свою позицію , орієнтуючись по моральним цінностям.

      Йде саморегуляція особистості і саморегуляція соціального середовища в цілому.

      Особливо її значення розкривається за методом "від протилежного" :

      суспільну єдність не можна створити ні примусом , ні навіть законом.

      Відсутність моральної перспективи губить найпрекрасніші

      економічні плани . Те ж і для конкретної людини : життя

      безглузде без активного особистого творіння цього сенсу ; так само, як

      і правильний життєвий шлях ніхто , тобі не вкаже , поки ти не вибереш

      його сам. Так що мораль те саме що мюнхгаузеновскому витаскуванню самого

      себе за волосся з обивательського болота. Тут я сам висуваю собі

      вимоги , і сам же їх виконую. Автономія моральної свідомості

      дозволяє нам вибирати лінію поведінки самостійно, не посилаючись ні

      на авторитет , ні на закон. У критичних ситуаціях моральність

      виявляється єдиною опорою людини. Як перед смертю - коли

      справи вже не зробити і тіло не врятувати - залишається рятувати своє

      гідність. Найслабші і ненав'язливі регулятиви на перевірку

      виявляються найголовнішими : вони відступають навіть перед смертю.

   2 ) Пізнавальна . Моральна свідомість бачить світ через особливу призму і

      фіксує це бачення в поняттях добра і зла , обов'язку і відповідальності .

      Це не об'єктивно - наукове дослідження світу як він є , це

      осягнення НЕ пристрої , а сенсу явищ . Для людини таке знання

      нітрохи не менш важливо . Головна його особливість - человекомерность . А

      якщо суть людини - в пошуку свого шляху в світі , то " нашого" світу ще

      ні, він ще має з'явитися завдяки нашим зусиллям . Тому на нас

      лягати відповідальність за себе і за інших. Отже , мораль дає

      можливість осягнення людської долі , але не в якості закону , а

      в якості регулятивної ідеї , орієнтуючись по якій , можна побудувати

      своє життя. Це - надзавдання , це знання того , що з об'єктивної

      точки зору знати не можна. Адже життя ще не завершена , а ми

      вмудряємося судити про неї , не маючи повної і точної інформації.

      Достовірність наших суджень в моралі забезпечена , як не дивно , їх

      необ'єктивністю . Щоб зрозуміти моральний сенс того, що відбувається , треба

      спочатку морально до нього поставитися ; щоб пізнати моральну

      сутність людини , треба його любити. Зацікавлений погляд на світ і

      людей дає можливість оцінити їх перспективи , отримати цілісне

      уявлення про сенс їх і свого життя.

   3 ) Виховна . Мораль , як уже не раз повторювалося , робить людину

      людиною. Тому- то моральне виховання завжди вважалося основою

      всякого іншого . Моральність не стільки привчає до дотримання зводу

      правил , скільки виховує саму здатність керуватися

      ідеальними нормами і " вищими " міркуваннями. При наявності такої

      здатності до самовизначення людина може не тільки вибирати

      відповідну лінію поведінки , а й постійно розвивати її , тобто

      самовдосконалюватися. Усі конкретні переваги, які ми знаходимо

      у морально вихованої особистості , випливають з фундаментальної її

      здібності надходити як має , виходити з ціннісних

      уявлень , зберігаючи при цьому свою автономію.

    Слід зазначити , що виділення певних функцій моралі (як і

окремий аналіз кожної з них ) є досить умовним , оскільки в

реальності вони завжди тісно злиті один з одним. мораль одночасно

регулює , виховує , орієнтує і т.д. Саме в цілісності

функціонування проявляється своєрідність її впливу на буття людини.

А також для успішного функціонування і розвитку моралі важливо вільне ,

неущемленное прояв всіх її функцій , їх гармонійна цілісність ,

єдність.

структура моралі

1 . Моральна свідомість - одна з форм суспільної свідомості , що є , як і інші його форми , відображенням суспільного буття людей. Моральна свідомість включає в себе цінності , норми , ідеали. Тут мораль проявляє себе як прагнення до досконалості . Моральна свідомість - духовна сторона моралі : норми і принципи поведінки , цільові установки , емоції , почуття, переживання , переконання , вольові акти та інші ідеальні чинники. Воно є відображенням життєво -практичного та історичного досвіду людей у ​​формі індивідуальних і колективних уявлень , виконує функції механізму соціальної спадкоємності , регулювання та організації життєдіяльності , забезпечує оцінку результатів поведінки особистості .

 Моральна свідомість функціонує на двох рівнях регуляції у відносинах між людьми: емоційно - чуттєвому ( буденна свідомість ) і раціонально - теоретичному ( етика) . Емоційний рівень - психічна реакція особистості на подію , ставлення , явище . Він включає в себе емоції, почуття , настрій.

 Емоційно - чуттєве моральне свідомість визначає ставлення людини :

 а ) до інших людей ( почуття симпатії чи антипатії , довіри чи недовіри , ревнощів , ненависті і т. д.);

 б) до самого себе (скромність , гідність , марнославство , самолюбство , вимогливість і т. д.);

 в) до суспільства в цілому (почуття громадського обов'язку , патріотизм , національна гордість та ін.) Раціональний рівень - здатність особистості до логічного аналізу і самоаналізу - є результатом цілеспрямованого формування моральної свідомості в процесі навчання , виховання і самовиховання .

 Моральне самосвідомість. Це усвідомлення людиною себе до особистості і свого місця в суспільній діяльності людей.

 Самосвідомість є найважливішим компонентом структури моралі. Самосвідомість в основі своїй несе моральне начало , так як , по-перше , пронизане присутністю ( значимістю ) іншого або інших . А по-друге , образ " Я " спочатку містить в собі " ідеал - Я " або прагнення до досконалості

 2 . Моральна поведінка , що спирається на моральну свідомість особистості , що реалізує її моральні відносини, є результатом становлення особистості та її вільного вибору. При цьому якщо моральна свідомість виступає суб'єктивною формою цих відносин , то моральна поведінка є формою їх об'єктивації , їх матеріалізації . У цьому сенсі поведінка людини є показником його моральної культури . Моральна практика . Включає в себе реальні звичаї , вчинки , моральні відносини . Вчинки і дії відображає моральну сторону людської діяльності. Мають позитивною або негативною спрямованістю і припускають моральну відповідальність . Критикуючи інших , оцінюючи себе , ми як би порівнюємо конкретний вчинок з якимсь чином , нормою , ідеалом. Ступінь відповідності або невідповідності зразком дозволяє нам взагалі когось критикувати і оцінювати , сприяє з точки зору моралі прийнятного рівня побудови взаємин між людьми.

 Вчинок - центральний момент моральної поведінки , що характеризує здатність людини до свідомої постановки цілей , вибору відповідних засобів і самостійного внутрішньо вільного, морально відповідальної дії . Крім вчинку в моральному поведінці особистості важливе місце займають мотивація і оцінка ( самооцінка) . Мотивація ( мотив , намір) грає роль імпульсу , спонукача до дії: мотив передує вчинку і продовжує свою дію під час його вчинення. Це дуже сильний регулятор людської поведінки , не менш важливий , ніж сам покупок: невмотивованих вчинків не існує. Однак мотиви і вчинки можуть не відповідати один одному , зв'язок між ними неоднозначна.

 Оцінка в системі моральної регуляції висловлює осуд або схвалення вчинку людини , його поведінки, способу думки або життя на основі вимог моралі. Підставою для оцінок виступають моральні принципи , норми та ідеали , які веліли людині належну поведінку . Сама ж оцінка характеризує відповідність сущого (того, що скоєно ) належного. Можлива оцінка майбутніх дій , виступаюча як здатність передбачення наслідків вчинку ; в цьому вона може одночасно служити його мотивацією .

 3 . Моральні відносини - центральний елемент структури моралі , в якому фіксуються властивості будь-якої людської діяльності з точки зору її моральної оцінки . Найбільш значущими в моральному сенсі є такі види відносин , як ставлення людини до суспільства в цілому , до інших людей , до самого себе.

Мораль: поняття, походження, функції, історичні типи

Мораль - це специфічний спосіб духовно -практичного освоєння світу , що передбачає особливу ціннісно - імператив -ве ставлення до нього.

Специфічність моралі проявляється в ряді моментів.

Професійна етика працівників ВВС: поняття, значення, специфіка

Професійна етика працівників ВВС Ділове спілкування і етикет. Спілкування (комунікація ) - це спосіб буття людини в умовах взаємних відносин , взаємодії з іншими людьми. У процесі спілкування люди обмінюються інформацією - думками , ідеями та емоціями , в результаті чого між людьми встановлюється певна форма взаємин і взаємовпливу , спрямована на

Співвідношення понять «етика», «мораль», «моральність»

Поняття " етика " походить від давньогрецького ethos ( етос ) . Спочатку під етосом розумілося місце спільного проживання , будинок, житло , звірине лігво , гніздо птаха . Потім їм стали головним чином позначати стійку природу якогось явища , вдачу , звичай , характер. Наприклад , Геракліт вважав , що етос людини - це її божество. Така зміна сенсу поняття виражало зв'язок між колом спілкування людини та її характером.

Розуміючи слово " етос " як характер , Арістототель ввів у вживання прикметник " етичний " з тією метою , щоб позначити особливий клас людських якостей , які він назвав етичними чеснотами. Етичні чесноти , таким чином , є властивостями людського характеру , його темпераменту , душевними якостями.

Вони мають відмінності , з одного боку , від афектів , властивостей тіла , а з іншого боку , від діаноетичних чеснот , властивостей розуму . Зокрема , страх є природним афектом , а пам'ять - властивістю розуму . Властивостями характеру можна при цьому вважати : помірність , мужність , щедрість. Для позначення системи етичних чеснот як особливої ​​сфери знання і для виділення цього знання як самостійної науки Аристотель і ввів термін " етика " .

Для більш точного перекладу арістотелівського терміну " етичний " з грецької мови на латинську Цицерон ввів термін " moralis " (моральний ) . Він сформував його зі слова " mos " ( mores - множина) , яке, як і в грецькому , використовувалося для позначення характеру , темпераменту , моди , крою одягу , звичаю .

Цицерон , наприклад , міркував про моральної філософії , маючи на увазі ту ж область знання , яку Арістотель назвав етикою. У IV столітті н.е. в латинській мові з'явився і термін " moralitas " (мораль ) , який є безпосереднім аналогом грецького поняття " етика " .

Ці слова , одне грецького , інше латинського походження , увійшли в Новоєвропейський мови . Разом з ними в ряді мов з'явилися свої власні слова , які позначають те ж саме , що розуміється під термінами " етика " і "мораль" . У російській мові таким словом стало , зокрема, " моральність " , в німецькій мові - " Sittlichksit " . Ці терміни повторюють історію появи понять " етика " і "мораль" від слова "вдача " .

За твердженням О.Г. Дробницкий " ... моральність , як специфічно спосіб суспільної регуляції , виділяється і розвивається історично , а не є щось дане з самого початку існування людського суспільства " Дробницкий О.Г. Поняття моралі . - М. , 1974 . С. 15 .

Таким чином , у своєму первісному значенні " етика " , "мораль" , " моральність " - три різних слова , хоча вони і були одним терміном. З часом ситуація змінилася. У процесі розвитку філософії , у міру виявлення своєрідності етики як області знання , за цими словами починають закріплювати різний зміст.

Так , під етикою насамперед мається на увазі відповідна область знання , наука , а під мораллю (або моральністю ) - досліджуваний нею предмет . Хоча у дослідників виникали різні спроби розведення термінів " мораль " і " моральність " . Наприклад , Гегель під мораллю розумів суб'єктивний аспект вчинків , а під моральністю - самі вчинки , їх об'єктивну сутність.

Мораллю він називав , таким чином , те, якими бачить вчинки людина в його суб'єктивних оцінках , переживаннях провини , намірах, а моральністю - те, чим насправді є вчинки особистості в житті сім'ї , держави , народу. Відповідно до культурно- мовної традицією часто розуміються під моральністю високі основоположні позиції , а під мораллю , навпаки , приземлені , історично дуже мінливі норми поведінки. Зокрема , заповіді Бога можна назвати моральними , а от правила шкільного вчителя - моральними .

Загалом у загальнокультурної лексиці всі три слова продовжують досі вживати як взаємозамінні. Наприклад , в розмовному російською мовою те, що називають етичними нормами , з таким же правом може називатися моральними чи етичними нормами. У мові , який претендує на наукову строгість , важливий зміст надається насамперед розмежування понять етики і моралі ( моральності ) , але і воно не повністю витримується . Так , часом етику як область знання називають моральної ( моральної ) філософією , а для позначення деяких моральних ( моральних ) явищ використовують термін " етика " ( наприклад , екологічна етика , етика бізнесу) .

Загалом зазначимо , що в етичній науці існують різні точки зору , як відрізняють мораль від моральності , так і ототожнюють ці поняття , але переважна більшість сучасних дослідників визнають їх тотожність . Таким чином , моральність - поняття, що є синонімом моралі (російський варіант латинського терміну "мораль" ) , що походить від слова "вдача " .

Поступово в етиці почали розрізняти два роду проблем : питання про те , як повинна поступати людина (нормативна етика) ; теоретичні питання про походження і сутність моралі (теоретична етика) .

Нормативний характер етики , що виражається у формулюванні норм поведінки і створенні ідеальних зразків моральних відносин , обумовлює її цінність , специфіку та особливе місце в системі наукового знання.

Вся традиція етики пов'язана із з'ясуванням того , що є належним для людини, тобто відповідає об'єктивним законам людського буття , які реально існують.

У житті виникають етично складні ситуації , які не так просто оцінити , але було б неправильно намагатися моральний закон пристосувати до реальних життєвим ситуацій . Одна справа зрозуміти і пробачити те чи інше порушення морального закону і зовсім інша - заперечувати це порушення в силу виправдовують обставин. Етика вчить розбиратися в суті морального закону і розуміти моральні аспекти людської поведінки , дозволяє отримати знання про людську природу , краще зрозуміти самих себе. В її основі лежить уявлення про властивий людині свободу вибору , що не обумовленого ніякими природними або соціальними законами.

Мабуть , жодна нормальна людина не прагне чинити зло заради самого зла. Зазвичай кожен домагається отримання якогось блага , яке насправді може виявитися фіктивним ( спотвореним добром ) , і спроби його досягнення можуть привести до поганих наслідків. Навіть відмова (як свідома жертва) від деякого очевидного блага , що приносить безпосередню вигоду , означає лише перевагу більш високого духовного блага корисливому інтересу як менш значимого благу. Завдання етики зовсім не в тому , щоб обгрунтувати перевагу добра над злом , блага над відсутністю блага. Це перевагу очевидно всім , крім переконаних нігілістів і критиканів . Її завдання полягає в тому , щоб допомогти людині зрозуміти , що є істинне благо , і знайти свій шлях до досягнення цього блага. Мораль людини передбачає його здатність до оцінок , тобто вміння розрізняти добро і зло відповідно до їх справжньою цінністю . Тим самим мораль благотворно впливає на поведінку конкретної людини і звичаї суспільства в цілому.

Етика як філософська наука. Об'єкт вивчення і структура

Питання про філософську природу етичного знання було реально поставлене в літературі минулих років у зв'язку з поширеним визначенням філософії як науки про найбільш загальні закони природи суспільства і мислення. Оскільки етика торкається не лише загальних, але і приватних законів буття людини, " опускається" до рівня конкретних рекомендацій до організації практичного життя; у разі прийняття згаданого вище визначення, виходить що вона виходить за межі філософського знання. Досить відомими болгарськими этиками, зокрема, В. Момовым, свого часу була прямо сформульована теза про те, що етика лише за традицією розглядається як філософська наука. Так з області філософського знання була усунена та її частина, яка фактично, якщо узяти історію філософії, завершувала більшість відомих філософських систем або навіть цілком лежала в їх підставах.

Наведений висновок видається цілком закономірним , якщо згадати методологію , на базі якої він був зроблений. Справа в тому , що в марксистському підході до філософії була дуже обмежена її онтологічна частина , філософія була надмірно гносеологізірована . У боротьбі з так званими натурфілософськими навчаннями філософії взагалі було відмовлено в праві робити будь імовірнісні висновки про закони організації буття в цілому. Тим часом , всі форми світогляду , включаючи міфологію , релігію , саму філософію , намагаються дати людині саме уявлення про світ у цілому , намагаються виявити якісь підстави буття , що дозволяють знайти сенс власного індивідуального існування . Інакше кажучи , всяке світогляд намагається подолати прірву між людиною , його свідомістю , здатним до аналізу та цілепокладання , до оцінки ймовірних перспектив власного буття в світі ( в об'єктивній реальності) , і самим світом , який завжди залишається до кінця невідомим , який ( якщо виключити штучну середовище проживання ) не створений самою людиною.

Для того щоб висновки про загальні цілі життя людини , його ціннісних пріоритетах , його моральної позиції були переконливими , хочеться саме отримати знання про порядок організації світу в цілому. Людина , зрозуміло , прагне прожити більше щасливо і бажає мати надійні критерії визначення щастя. Тому - то філософія завжди і намагалася досягти цілісного знання про світ. Ясно , що придбати таке знання , зробити висновки про загальне , і нескінченному , спираючись лише на окремі галузі знання , досліджувані конкретними науками , не можна. Неможливо досягти його і на основі простого підсумовування знання конкретних наук . Ця процедура породила б більше питань , ніж відповідей , так як у міру дослідження окремих областей та інтеграції різних наук нові проблеми виникають лавиноподібно . Але знання про загальне , і нескінченному , якщо виключити одкровення , в той же час не можна отримати нізвідки , окрім як з конкретного знання. Виходить складна ситуація : знання про загальне , і нескінченному потрібно побудувати на основі пізнання обмежених областей реальності , але , володіючи лише таким знанням , можна бути до кінця впевненим в істинності висновків, що стосуються загального і нескінченного . У цьому неоднозначному становищі , взагалі кажучи , полягає природа філософського знання , яке прагне бути доказовим , побудованим за типом природно - наукового і в той же час не може повністю бути таким у силу нескінченності світу , невичерпності буття. Багато філософські концепції вирішують це протиріччя , звертаючись до так званого інтуїтивного пізнання , стверджують можливість контакту з буттям в стані екстазу або самозречення. Ми не думаємо , що це єдиний шлях розвитку філософського знання , але вважаємо , що філософія і етика можуть робити висновки імовірнісного характеру , включаючи міркування , припущення про організацію універсуму в цілому. "Якщо філософ прагне охопити , окреслити світ в цілому , він неминуче повинен домалювати контури світу , " включивши " У нього не тільки соціум , а й проблематичні світи , космічний розум і багато іншого , в тому числі таке гіпотетичне , що межує з людською фантазією. Загальна , філософська " картина світу " містить в собі також людське , емоційне ставлення до світу, його оцінку з точки зору доль індивіда і людства ". З такою постановкою питання поєднується визначення ідей , яке пропонує іспанський філософ Хосе Ортега- і -Гассет : " Діри в наших віруваннях - ось ті проломи , куди вторгаються ідеї. Адже призначення ідей полягає в тому , щоб замінити не стабільні , двозначний світ на світ , в якому немає місця двозначності. Як це досягається ? За допомогою уяви , винаходи світів. Ідея це уяву. Людині не дано ніякого заздалегідь зумовленого світу . Йому дано лише радощі й прикрощі життя. Ваблений ними людина повинна винайти світ . Велику частину самого себе людина успадковує від попередніх поколінь і вступає до життя як сформована система вірувань. Але кожній людині доводиться на свій страх і ризик управлятися з сумнівним , з усім тим , що стоїть під питанням. з цією метою він вибудовує уявні світи і проектує своє в них поведінку. Серед цих світів один здається йому в ідеї найбільш міцним і стійким , і людина називає цей світ істиною або правдою. Але зауважте : істина або навіть наукова істина є не що інше , як окремий випадок фантастичного .

СТРУКТУРА І СПЕЦИФІКА ЕТИКИ

Етику з давнини вважали « практичною філософією » на відміну від « чисто теоретичного » знання про світ. Будь-яке теоретичне знання в кінцевому рахунку набуває практичне значення , не тільки надає людині методи і засоби перетворення світу , а й містить світоглядну сторону , так чи інакше обгрунтовує цілі практичної діяльності.

Специфіку етики в цьому аспекті становить те , що її цілі формулюються у формі ідей про те , що повинно бути , про добро і зло , у вигляді ідеалів , моральних принципів і норм поведінки , у вченні про призначення людини і сенс її життя .

В етиці поступово виділилися два роду проблем :

1 ) як повинна поступати людина (нормативна етика) ;

2 ) теоретичні питання , в яких порушувалися походження і сутність моралі. Специфіка етики може бути також обумовлена ​​її місцем у системі наукового знання і її нормативним характером. Завдання етики полягає в тому , щоб навчити моралі , тобто запропонувати модель ідеальних людських відносин. Ідеальним вважається таке спілкування , яке не містить відчуження між індивідом і родом , а щастя збігається з добром.

Реалізація даних моделей , тобто практична дієвість етики , відповідала піднесенню людини над емпіричними пристрастями і цілями.

Етика містила нормативні програми , які були покликані підпорядкувати конкретної людини абстрактного , вступали в конфлікт з реальними індивідами , справжнє життя яких не вміщувалася в пропоновані нормативні рамки. Таким чином , етика ставила такі норми , досягти яких реальний людина була не в змозі. Тому етика прирікала себе на практичну безперспективність , на неможливість досягнення реальних результатів . Етика ризикувала залишитися чимось недосяжним і нездійсненим як людиною , так і суспільством.

Протиріччя між претензіями етики на роль практичної філософії та ірреальністю висунутих нею ідеалів повною мірою виявилося в Новий час .

Професійно - філософська етика опинилася перед вибором між піднесеними , але нереальними ідеалами і реальною , але не прив'язаної до моральних достоїнств життям. У результаті вибору професійна етика обрала предметом своїх вивчень життя , піддавши критиці мораль як відчужену від індивідів і ворожу їм форму свідомості.

Даний напрямок отримало назву етичного антінорматівізм . Особливий варіант антінорматівізм полягає в концепції позитивістської філософії . Вона (зокрема , в її неопозитивистская варіанті) відмовляє моральним нормам у науковій санкції , зводячи непереборну логічну прірву між фактами і цінностями .