12.1. Правління Ярославичів. Любецький з'їзд князів в історичній долі Київської Русі

На початку XII ст. Київська Русь вступає у новий період свого розвитку – період роздробленості. На Русі не було чітких законів, які встановлювали принцип наслідування великокнязівського престолу. Тому після смерті Ярослава Мудрого розгортається міжусобна боротьба за владу між князями. Князівські усобиці послаблювали державу, особливо в умовах, коли на Русь насувалася небезпека зі Сходу – кочівники-половці (кипчаки). 1068 р. вони напали на Русь. Руські війська були змушені відступити до Києва і Чернігова. Намагання народного віча примусити київського князя Ізяслава Ярославича дати населенню коней і зброю для боротьби проти загарбників призвели до народного повстання. Князь побоявся видати населенню зброю. Ізяслава вигнали, а обрані народом воєводи відстояли Київ. Наступного року Ізяслав, повернувшись з поляками, придушив повстання. 
Продовження міжусобиць стало небезпечним для самого існування Київської держави. Тому 1097 р. на князівському з'їзді в Любечі, що зібрався з ініціативи київського князя Святополка Ізяславича та переяславського князя Володимира Мономаха, було політично закріплено принцип, за яким кожен князь «держав отчину свою» і не підпорядковувався київському князю. Князі домовилися не вести боротьбу між собою, було встановлене право переходу земельної власності від батька до сина. Рішення з'їзду закріпили поділ Київської держави на удільні князівства. Спільною справою проголошувалася боротьба з половцями.