Українська народна іграшка
На території України
найдавніші прототипи іграшки виявлені в с. Мезин Коропського району
Чернігівської області. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, виготовлені з
мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення.
У IV—НІ тис. до н. є. трипільці виготовляли
керамічні жіночі статуетки, різноманітні фігурки тварин (овець, коней, биків та
ін.) та їх дитинчат, які символізували плодючість. В могильнику на території
Львівської області археологами знайдено ліпні порожнисті фігурки пташок, що згодом
трансформувалися в іграшки-свищики.
Дитячі іграшки давніх слов´ян (дерев´яні
коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони
приблизно X — початком XII ст. У той час побутували і так звані технічні
іграшки: луки, мечі, дзиґи тощо.
У дохристиянський період іграшки переважно
зображали священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх
зв´язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття
християнства іграшки здебільшого використовували з ігровою та декоративною
метою. Однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові
прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).
Від українських іграшок періоду XIV—XVIII
ст. майже нічого не збереглося. Однак етнографи стверджують, що виготовлення
забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях. У другій половині XVIII
ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося масове
виробництво забавок на продаж. Жодний ярмарок не обходився без глиняних
коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок — “пань”, розписаних
орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою.
Розквіт кустарного іграшкового промислу
припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині,
Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст. —
дерев´яні кухлики для зачерпування рідини, дерев´яні ляльки, маленькі моделі
побутових речей (іграшкові товкачики, тачівки, рублі, оздоблені різьбленням),
дзиґи, вітрячки та ін. Популярними були механічні забавки з відповідними
руховими елементами — вирізані фігурки попарно з´єднаних планками ведмедів,
ковалів, ткачів; головоломки для дітей — так звані велика і мала мороки. Велика
морока складалася з двох довгих і дванадцяти коротких кілочків, що утворювали
на основній осі три хрестоподібні конструкції, а мала — із чотирьох однакових
кілочків, зв´язаних у хрестик. Щоб їх розібрати, а потім скласти, необхідно
було виявити кмітливість і винахідливість.
Найбільше дерев´яних іграшок виготовляли на Прикарпатті,
у Яворові (Львівська обл.). Це різноманітні візочки з драбинками, кониками,
іграшкові меблі (столи, скрині, лави-ліжка — бамбетлі), іграшкові музичні
інструменти (сопілки, пищики, тарахкальця, тріскачки та ін.).
Селище Опішня (Полтавська обл.) відоме
своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут,
героїв казок, пісень, творів фантастики (коник, квочка з курчатами, пташниця,
вершники, міські та сільські жінки у типовому одязі, звірі-музики тощо).
Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли й
“дріб”, тобто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки,
горнятка, маснички тощо. Вони повторювали традиційні форми ужиткового посуду, а
розписували їх відповідно до місцевості, де виготовляли (опішнянські, косівські,
Васильківські та ін.).
На Поділлі відомими осередками виготовлення
керамічної іграшки були Бубнівка, Бар Вінницької області, Адамівка —
Хмельницької, Калагарівка — Тернопільської області та ін. Найпопулярнішими тут
були ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з
намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі і рот позначали крапками і
рисками. Подільські ляльки тримали у руках дитину або під пахвою пташку.
Традиційні іграшки-вершники зображали на коні селян, козаків, військових тощо.
Подільські свищики мали вигляд тварин і птахів.
У XIX — на початку XX ст. на Волині діяли
два найбільших осередки виготовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець та
Великий Кунинець Тернопільської обл.). Образи іграшок були традиційними (ляльки
з птахами, свійські тварини, вершники), однак порівняно з подільськими
вишнівецькі забавки витонченіші та барвистіші.
Наприкінці XIX ст. на Львівщині (с. Стара
Сіль) виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети — “танок” і
“колисочка”. Перший зображує жінку і чоловіка у танці. Свищик “колисочка” має
вигляд “колиски на кружалах”, у якій лежить дитина. Окрему групу забавок
становлять керамічні тарахкальця (“хихички”), відомі ще з часів трипільської
культури, — порожнисті кульки завбільшки з гусяче яйце, прикрашені оздобленнями
(сонце, півмісяць та ін.).
На Гуцульщині вівчарі ліпили іграшки з
плавленого овечого сиру. Випасаючи овець, вони виготовляли казкових оленів,
баранчиків, фантастичних півників, коників, а повернувшись із полонини,
дарували їх дівчатам і дітям. Згодом цим почали займатися жінки, і в XIX ст.
виготовлення іграшок із сиру стало домашнім промислом. Найбільшими осередками
цього промислу були села Брустурів, Річка, Снідавка і Шепіт теперішньої
Івано-Франківської області.
В Україні іграшки виробляли не тільки з
твердих і пластичних матеріалів, а також із лози, соломи, рогози, повісма, довгої
трави. Для виготовлення саморобних іграшок використовували тканину, кольоровий
папір, картон. Першим збирачем і дослідником української народної іграшки був
священик із Суботова Марко Грушевський (1865—1938), родич відомого історика
Михайла Грушевського. У 1904 р. було опубліковано його працю “Дитячі забавки та
ігри усякі. Зібрані по Чигиринщині Київської губернії”.
Народна іграшка є специфічним витвором. Вона
мусить мати пізнавальну цінність для дитини, відображати явища реального світу
в доступних їй формах. Народна іграшка повинна не тільки нести інформацію, а й
бути естетичною, втілювати оригінальну ідею. Використання її у дитячому садку,
сім´ї збагачує, урізноманітнює ігрову діяльність дітей, розширює сферу пізнання
світу і свого народу, розвиває традиційні для національної, господарської,
побутової культури навички. Дитина сприймає народну іграшку і як витвір
мистецтва, що сприяє її духовному збагаченню. Отже, народна іграшка дає дитині
те, чого не може дати сучасна іграшка. Існуючи поряд, вони доповнюють одна
одну.
Немає коментарів:
Дописати коментар