Єдність і взаємозв'язок завдань виховання дошкільників
Усі складові частини виховання дітей
дошкільного віку в педагогічному процесі здійснюються в єдності. Людина не
розвивається і не виховується за окремими напрямами. Як у теорії, так і на
практиці неможливо виділити сфери впливу того чи іншого аспекту виховання на
розвиток людини. Платон стверджував: “Ніхто не стає хорошою людиною випадково”.
Усі складові частини виховання об´єднані перш за все метою. Фізичне, розумове,
моральне, трудове, естетичне виховання мають загальну спрямованість —
формування повноцінної особистості дитини, розвиток її індивідуальності,
підготовку до навчання в школі. Як зазначав К. Ушинський, єдиних виховних
рецептів не буває і не може бути, і неможливо знайти хоча б один педагогічний
засіб, у якому б не було шкідливих і корисних сторін і який не міг би дати в
одному випадку корисних результатів, в іншому — шкідливих, у третьому — ніяких.
Тому педагог має ретельно вивчати природу своїх вихованців, обставини їх
виховання, педагогічні теорії й на цій основі виробити собі позитивну мету
виховання, йти до неї, керуючись набутими знаннями і власною розсудливістю.
Кожен виховний засіб впливає на всі аспекти
розвитку особистості дитини. Плануючи і організовуючи будь-який педагогічний
захід, важливо передбачити всі можливі результати з метою всебічного виховання.
Однак не можна змушувати дитину до конкретної діяльності, не зважати на її
стан, інтереси і потреби. “Беззмістовне керівництво особистістю дитини ніколи
не минає без серйозних наслідків і позначається іноді на всьому її житті”, —
стверджував П. Лесгафт. Вдумливий педагог обов´язково має враховувати всі
чинники і обставини виховного процесу, вікові, індивідуальні особливості,
інтереси й потреби дітей.
У взаємозв´язках фізичного, розумового,
морального, трудового, естетичного виховання виникають нові його можливості.
Йдеться передусім про такі виховні напрями:
— патріотичне виховання.
Спрямоване на виховання любові до Батьківщини, рідного народу, в дусі миру і
взаєморозуміння з іншими народами;
— екологічне виховання. Має
на меті формування основ екологічної культури дитини, навичок природоохоронної
діяльності;
— економічне виховання.
Покликане прищеплювати повагу до результатів праці дорослих, розвивати
бережливе ставлення до часу, знарядь праці, формувати вміння планувати власну
трудову діяльність, свої доходи, раціонально їх використовувати;
— статеве виховання. Його
завданнями є формування усвідомленого ставлення до своєї та протилежної статі,
навичок відповідної поведінки, ознайомлення з елементами статевої гігієни.
Кожен напрям виховання має свої завдання,
засоби і методи, які реалізуються в контексті головних складових частин
виховання (фізичного, розумового, морального, трудового, естетичного).
Наприклад, формування екологічної культури починається з прилучення дитини до
світу природи в процесі її раціонального виховання, завдання якого полягає в
ознайомленні дошкільників з навколишнім світом. Виховання любові, гуманного ставлення
до живого, в тому числі до об´єктів природи, є завданням морального виховання
тощо.
Багато є спільного в засобах і методах
виховання. Наприклад, головний засіб патріотичного виховання (ознайомлення
дітей із сім´єю, родом, рідною країною) має спільність із засобами морального
виховання, у системі якого в ознайомленні з найближчим для дитини оточенням
полягає виховання гуманних почуттів.
Отже, всі складові частини виховання можуть
бути успішно реалізовані лише в єдності та взаємозв´язку. Особистість дитини —
не сукупність окремих якостей, а єдине ціле, елементи якого, взаємодіючи,
утворюють неповторну індивідуальність.
Необхідність забезпечення взаємозв´язку
напрямів виховання визначила поняття системи виховання.
Система виховання — сукупність
взаємопов´язаних цілей і принципів організації виховного процесу, методів і
прийомів поетапної реалізації у межах певної соціальної структури (сім´ї,
дитячого садка, школи, вузу, держави).
Головна ознака системи — її впорядкованість.
А. Макаренко наголошував на тому, що ніякий засіб неможливо розглядати як
окремо взятий від системи; він не може бути визнаний ні поганим, ні добрим,
якщо розглядається окремо від інших, від цілого комплексу педагогічних засобів.
Загалом, системний підхід до виховання передбачає:
двосторонню взаємодію вихователя і дитини; спрямованість на гармонійний
розвиток особистості; єдність змістовної та процесуальної складових виховного
процесу; взаємозв´язок усіх його структурних елементів (мети, змісту, засобів і
методів); реалізацію розвитку, навчання і виховання дитини.
Єдність завдань і складових частин виховання
не означає, що внаслідок їх використання всі діти будуть однаковими. У кожній
особистості поєднуються загальні та індивідуальні риси. З цього приводу С.
Русова зауважувала, що індивідуальність не має бути “придушена
загальнолюдськими інтересами: ні, кожна дитина усім дошкільним вихованням
виробляє з себе суцільну, незалежну, активну особу з піднесеним почуттям добра
і міцною волею задля дійсною красою позначеного життя”.
Початок XXI ст. ознаменований утвердженням
концепції полікультурного виховання, яке передбачає адаптацію людини до
різноманітних цінностей в умовах співіснування різнорідних культур, орієнтацію
на діалог культур тощо. У світлі цього важливим завданням виховання дітей
дошкільного віку в усьому світі є виховання у дусі миру. У межах одного з
проектів Всесвітньої організації з дошкільного виховання (ОМЕР) у 1982 р. було
окреслено такі його напрями:
— формування позитивного і
дружнього ставлення до навколишнього світу;
— розвиток самостійності та
формування навичок взаємодії з іншими людьми;
— виховання у дусі діалогу,
підготовка до діалогічного спілкування;
— виховання почуття
національної належності;
— виховання міжнародної
солідарності. Важливим завданням є виховання толерантності у ставленні до
різних людей (різного віку, хворих, інвалідів), різних етнічних, релігійних і
соціальних угруповань. Наприклад, у США створено навчальні програми
попередження виникнення у дітей соціальних стереотипів і вивчення культурного
розмаїття на основі притаманної дошкільнятам допитливості та безпосередності
поведінки.
Глобальною проблемою людства нині є проблема
екології навколишнього середовища. Урбанізація, зростання промислового
виробництва зі шкідливими для здоров´я людини наслідками, недбале ставлення до природи,
коли людина забуває, що вона сама є її складовою, висувають на передній план
завдання виховання екологічної культури, починаючи з раннього віку. Екологічне
виховання у промислово розвинутих і густонаселених країнах світу (США, Японії,
Німеччині та ін.) має своїм завданням виховання раціональної, доцільної,
правильної поведінки дітей не лише в природі, а й у повсякденному житті
(культура ведення домашнього господарства, збір сміття, оздоровлення природного
середовища, доцільне використання води та ін.)- У Данії, наприклад, з метою
захисту людини від впливу міського середовища створена концепція лісового
дитячого садка, в якому діти вчаться жити в природі.
У ранньому віці дитина починає
усвідомлювати, що вона є хлопчиком або дівчинкою, що її належність до певної
статі є незворотною, постійною, на все життя, тобто вона набуває первинної
статевої ідентичності. На цю пору припадає початок її статевого виховання —
засвоєння знань про взаємини статей, формування культури статевої поведінки.
Суть його полягає у делікатному поясненні відмінностей у будові чоловічого і
жіночого організмів, опануванні елементарних навичок статевої гігієни, у
формуванні статевотипізованої (властивої представникам певної статі) поведінки,
а також толерантного ставлення до представників протилежної статі.
У дошкільному дитинстві розпочинається етап
вторинної статевої ідентифікації, тобто усвідомлення свого соціального
призначення як чоловіка або жінки і відповідної поведінки в сім´ї, суспільстві.
У цьому процесі особливої актуальності набуває проблема гендерного виховання —
засвоєння дитиною знань про соціальні особливості буття статей. Ідеться про
розкриття дитині того, що чоловіки і жінки різняться між собою не тільки за
біологічними ознаками, а й за особливостями виконання ролей у сім´ї та
суспільстві. При цьому вихователі мали б з перших днів наголошувати на рівній
суспільній цінності чоловіків і жінок (принцип гендерного паритету), тобто
рівних їхніх правах і обов´язках, рівній відповідальності у сім´ї, суспільстві
й одне перед одним.
Очевидно, певної уваги заслуговує ідея
виховання дітей на принципах андрогінії — поєднання в індивіді жіночих
(фемінних) і чоловічих (маскулінних) соціальних властивостей, що передбачає
допомогу дитині в усвідомленні та прийнятті своєї статевої належності,
опануванні й реалізації відповідних до неї соціальних ролей, а також опануванні
багатьох соціальних ролей, не обумовлених статевою належністю дитини. Йдеться
про те, що хлопчики не повинні цуратися багатьох справ, які за традиційним
розподілом соціальних ролей вважаються “жіночими”, а дівчатка повинні
виховувати в собі здатність до успішного функціонування у сферах, в яких
домінують чоловіки (бізнес, політика тощо). Усе це, на думку багатьох учених,
стимулює всебічний розвиток особистості, сприяє максимальній її реалізації у
сім´ї та суспільстві, гармонізує суспільні відносини.
В опануванні цією проблематикою педагогові
доведеться долати певні когнітивні (пізнавальні), психологічні бар´єри,
виявляти необхідні такт, гнучкість і делікатність. Попри неоднозначне ставлення
до цієї проблеми в науці й громадській думці, відвертатися від неї не слід,
оскільки це є однією із тенденцій розвитку сучасної цивілізації.
Важливим напрямом є правове виховання дітей,
яке полягає у прищепленні їм елементарних правових знань, формуванні
найпростіших навичок правової поведінки. Відомі педагоги К. Вентцель, Я. Корчак
ще у 30-ті роки XX ст. запропонували декларації прав дитини, в основу яких
поклали її право бути тим, ким вона є, — право на індивідуальність, людську
гідність, життя, свободу і щастя. Нині прийнято багато міжнародних угод про
права дитини, що регламентують обов´язки держави, батьків і вихователів
стосовно дітей, вимагають виокремлення особливого напряму у вихованні,
спрямованого на усвідомлення дитиною своїх прав і обов´язків. На необхідність
цієї роботи вказано ЮНЕСКО у 1974 році.
Правове виховання передбачає ознайомлення
дітей дошкільного віку зі змістом їхніх прав, розвиток критичного ставлення до
спроб їх порушити (використання авторитарного стилю спілкування, приниження
гідності). Водночас у них повинно утверджуватися усвідомлення, що, реалізуючи
свої інтереси, не можна ігнорувати інтереси інших; що стосунки людей
регулюються нормами моралі і права, які необхідно знати і яких слід дотримуватися;
що свобода — це не вседозволеність, а усвідомлена поведінка і Діяльність у
конкретному правовому полі.
Пов´язаним із правовим вихованням є
виховання у дітей здатності запобігати небезпеці та насильству. Цьому має
сприяти безпечна організація оточення дитини, дозування впливу всього, що може
створити загрозу її здоров´ю. З цією метою її знайомлять з поведінкою у
кризових ситуаціях (пожежа, повінь, буря тощо), у транспортних засобах, під час
самостійного перебування вдома і на вулиці, зі способами вирішення конфліктів,
захисту від фізичного і морального насильства, в тому числі у сім´ї.
Важлива роль у вирішенні виховних проблем
відводиться взаємодії педагога і дитини, оскільки успіх виховання значною мірою
залежить від того, хто вводить дитину в життя. Термін “педагогічна взаємодія”
найповніше відображає взаємну активність педагога і дитини. Педагогічна
взаємодія — це єдність педагогічного впливу, його активного сприйняття та
власної активності дитини. Саме педагогічна взаємодія забезпечує самовиховання
особистості як результат виховного впливу на дитину. Обов´язком вихователя є
довіра до того, що дитина вміє, віра у її можливості, створення умов для
цікавої діяльності, розвитку інтересів і здібностей, стимулювання вільного
вибору, підтримка самостійної поведінки, прагнення зрозуміти те, що дитину
по-справжньому хвилює, чому вона так поводиться, чого прагне. Саме педагог має
бути для дитини еталоном демократичної, незалежної і гідної людської поведінки.
У виховній роботі батьки і педагоги повинні забезпечити дитині гармонійний
розвиток, не позбавляючи її права на особисте життя, підтримуючи в ній щастя
дитинства.
Час дошкільного дитинства є найоптимальнішим
для розвитку особистості дитини, кожен рік якого є важливою сходинкою її
зростання, що дало підстави назвати його “золотою порою життя”. У цьому віці
дитина особливо потребує повноцінного спілкування з дорослими і однолітками,
можливості самовияву, задоволення потреб, турботи про її щастя. Досягнуть
успіху у вихованні ті батьки і педагоги, які гуманно, терпляче і вміло
пов´язують вирішення завдань виховання дитини з її розвитком.
Немає коментарів:
Дописати коментар