На Землі існує величезна різноманітність видів тварин і рослин.
Кожний вид добре пристосований до умов існування. Наприкінці XVII — на початку
XVIII ст. уявлення про різноманітність рослин і тварин надзвичайно розширилися.
Натуралісти описували все нові і нові форми рослин і тварин. Назріла потреба
систематизувати знання, розробити класифікацію рослинного і тваринного світу.
Систематика
рослин — це розділ ботаніки, який вивчає різноманітність
організмів і установлює філогенетичні зв'язки між таксонами. Завданням систематики є описування і класифікація рослин. У
групи рослини об'єднують за подібними ознаками і походженням. Основними
систематичними одиницями є вид, рід, родина, порядок, клас, відділ.
Перші системи були примітивними: види описувались за абеткою; з
погляду корисності чи шкідливості для людини; групувалися за довільними
ознаками. Наприклад, у середньовічних "травниках" рослини поділяли на
такі, що давали їстівні плоди, волокно або деревину; цибулинні рослини, запашні
тощо. Зрозуміло, що такі штучні, вузько практичні класифікації не могли дати
загального уявлення про всю різноманітність органічного світу.
Відомий шведський
натураліст К. Лінней (1707—1778), спираючись на досвід своїх попередників і
численні факти, завершив штучну систематику організмів і побудував систему, яку
сформулював у працях "Класи рослин" і "Види рослин" і яка
здобула загальне визнання.
Систематика рослин у К. Ліннея багато в чому була штучною, оскільки він
спирався на ступінь подібності організмів і не враховував єдність історичного
розвитку аналізованої групи. Рослинний
світ К. Лінней поділив на 24 класи за будовою органів розмноження. Квіткові
рослини за К. Ліннеєм відрізнялися за кількістю і будовою тичинок (перший клас
— однотичинкові рослини, другий — двотичинкові, третій — тритичинкові і т. д.).
Далекі між собою рослини (наприклад, морква і смородина) опинилися в одному класі
лише тому, що їхні квітки мали однакове число тичинок. Водночас багато
споріднених рослин (наприклад, жовтець і кушир) потрапили в різні класи.
Розвиток сучасних еволюційних систем розпочався після виходу 1859 року роботи «Походження видів» Чарльза
Дарвіна. Однією із систем, що враховувала еволюційний розвиток, була робота
німецького дослідника О. Брауна 1864 року, система базувалась на будові та
еволюції квітки. 1875 року
ще один німецький дослідник А. Ейхлер, запропонував свою систему рослинного світу, у
якій, на відміну від А. Брауна, вважав роздільнопелюсткові квіткові рослини
примітивнішими, ніж зрослопелюсткові. Подальшим етапом розвитку цієї системи
стала система А. Енглера. У своїй праці, яка називалась «Природня
система родин рослин»(«Die Natürlichen Pflanzenfamilien»(нім.)), що видана у 1887—1909 роках, він за основу взяв принципи системи
Ейхлера, розробивши її до родів та секцій. Енглером також було висунуто
гіпотезу про походження покритонасінних рослин. Систему Енглера у науковому
світі продовжували використовувати до початку XXI століття.
Система Енглера була поліпшена австрійським ботаніком Р. Веттштейном. Обидва дослідники (А. Енглер та Р. Веттштейн) також проробили систему
водоростей, пізніше змінену А. Пашером. Роботи Енглера започаткували перебудову
системи квіткових рослин, які тривають і сьогодні.
Рослини історично поділяють на вищі та нижчі.
Відповідно розвиток систем також відбувався умовно двома напрямами.
У систематиці вищих рослин можна виділити такі основні системи (за
прізвищами дослідників чи групи дослідників):
Немає коментарів:
Дописати коментар