2.1. Східні слов'яни напередодні утворення держави (VII-VIII століття)

Слов'янські племена, появу яких на території України археологи пов'язують із зарубінецькою культурою, були відомі грецьким авторам ще в І-II ст. н.е. Вони проживали в долині Вісли, басейні Прип'яті, на схилах Карпат. Пізніше вони поділилися на західних, південних і східних слов'ян. Останні зайняли території між Дністром і Дніпром та у Приазов'ї в II-VII століттях.
У IV-VII ст. на території України створена перша слов'янська «протодержава» (вождівство) антів, що жили за законами воєнної демократії. Анти вели війни з сусідніми племенами, досить значною була в них майнова нерівність. Писемні джерела називають імена антських князів: Бож, Ардагаст, Пирагаст. Анти воювали проти Римської імперії, Візантії, аварів. Антський союз племен припинив своє існування в VII ст. (остання згадка – 602 p.). Після цього в джерелах вживається тільки назва «слов'яни». 
У «Повісті минулих літ» дається перелік відомих її автору – Нестору-літописцю – східнослов'янських племен, що існували у VII – XI ст. і проживали на території сучасної України : поляни, древляни, сіверяни, волиняни, бужани, тиверці, уличі, білі хорвати. У VIII-IX ст. виникають племінні союзи. З арабських джерел нам відомі три таких союзи: Куявія (землі навколо Києва), Славія (землі новгородських словен) та Артанія (місце її розташування є предметом суперечок істориків). Поляни, що проживали навколо Києва, відзначалися найбільшою політичною активністю, саме з ними пов'язане народження назви «Русь» та держави з такою назвою (IX ст.). Пізніше ця назва поширилася на всі східнослов'янські племена. 
Східні слов'яни жили великими родами, роди об'єднувалися в общини (верв), а останні – в плем'я. Всі важливі справи вони вирішували на народних зборах – вічі. Головним заняттям було хліборобство, поступово виокремлювалося ремесло, велике значення мала торгівля з Римською імперією, Візантією. Слов'яни були язичниками – їх найвище божество – сонце (Дажбог), бог грому та блискавки звався Перун, небесного світила – Сварог, покровитель скотарства – Велес, богиня краси – Берегиня. Центром східних слов'ян стало місто Київ, засноване слов'янським князем Києм у кінці V – на початку VI століття.

1.3. Тарас Шевченко в національно-визвольному русі

Геній української літератури Тарас Шевченко приймав активну участь у національно-визвольному русі. Вся його творчість просякнута ідеями національної незалежності України, ліквідації національного і соціального гноблення, закликами до повалення самодержавного ладу і скасування кріпацтва, звільнення всіх народів Росії. Його втори пройняті демократичними ідеями. Майбутню Україну він бачив республікою, де були б захищені права людини. Зразком такої держави для нього були тогочасні Сполучені Штати Америки. Він був членом першої української політичної організації – Кирило-Мефодіївського товариства (братства), що існувало у 1846-1847 роках. Він увійшов до Товариства у квітні-травні 1846 року. Шевченко виступав за насильницьке повалення самодержавно-кріпосницького ладу Росії, закликаючи «гострити сокири» проти царизму. У «Заповіті» він закликав: «... Вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте». 
У своїх творах він викривав усі породження кріпацтва: безправність селян, їх пригноблений стан, безсоромну торгівлю «душами», зведення українського селянина до становища скотини. Він засуджував Російську імперію, у якій «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить». Слов'янські народи, які перебували під гнітом чужоземних держав повинні стати «добрими братами». 
Коли Братство за доносом було викрито, то найбільш постраждали від переслідувань саме Шевченко, який був відданий у солдати на 10 років з забороною писати й малювати.

1.2. Люблінська унія, її наслідки для українських земель

Процес об'єднання Литви і Польщі розпочався ще в кінці XIV ст. з Кревської унії, але остаточно ці дві держави об'єдналися у Річ Посполиту в 1569 р. за Люблінською унією. У відповідності до нового адміністративно-політичного устрою держава являла собою федерацію. Річ Посполита була шляхетською республікою 
– король обирався на сеймі шляхтою та магнатами. Річ Посполита складалася з Королівства Польського і Великого князівства Литовського. її територія поділялася на воєводства. Останні, на чолі з воєводами, ділилися на повіти, які очолювали старости. У кожному повіті діяли гродські (міські) і земські суди. Шляхта вирішувала справи місцевого порядку на власних сеймиках. Комендантами міст-фортець ставали каштеляни. 
Результатом унії стало приєднання правобережних українських земель (Київщини, Волині та Брацлавщини) і частини Лівобережжя – до Польщі. Таким чином, більша частина українських земель, населених православними, підпала під владу католицької Польщі. В Україні було утворено 6 воєводств: Волинське, Брацлавське, Київське, Подільське, Руське, Белзьке. До польських магнатів і шляхти перейшли земельні багатства України, тут запанував тяжкий національний, соціальний та релігійний гніт, були знищені будь-які залишки української політичної автономії, що існували з часів Литви. Україна була поневолена і пограбована чужинцями. Селяни швидко перетворилися на кріпаків (за III Литовським Статутом 1588 p.), українська мова, традиції підпали під заборону, православні були позбавлені політичних прав. 
Посилення економічного гноблення дістало вияв і в створенні на українських землях польських фільварків – великих феодальних господарств, де використовувалася підневільна праця селян і які працювали на міжнародний ринок збіжжя (українське зерно поляки продавали в Західну Європу, одержуючи від цього великі прибутки). 
Після Люблінської унії фактично під заборону підпала українська православна церква, посилилося втручання у церковні справи світської влади. У цих умовах на захист православ'я, а значить українського народу стали братства. Міщани на зібрані кошти будували церкви, відкривали школи, друкували книжки, впливали на обрання священиків. Деякі братства (у Львові, Києві, Луцьку) отримали від константинопольського патріарха право на ставропігію – підпорядкування виключно патріарху, а не своїм єпископам.

Трипільці – найдавніші хлібороби на українських землях. Трипільська спадщина в скарбниці української культури

Перший етап в історії людства – етап родового ладу – ділиться відповідно до рівня і вміння людей виготовляти знаряддя праці на віки: кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний (енеоліт), бронзовий та залізний.
В енеоліті (IV- III тис. р. до н.е.) користувалися і кам'яними і мідними знаряддями праці. Мідь стала першим металом, який навчилися виплавляти люди. У той час, як на Півдні та Сході сучасної території України жили первісні скотарі, на Правобережжі (Лісостепове Правобережжя, Подністров'я, Волинь, Степове Причорномор'я) з'явилася перша землеробська культура – трипільська. Свою назву ця археологічна культура отримала від с Трипілля на Київщині. Саме тут у кінці XIX ст. археологом В. Хвойкою розкопане перше поселення трипільців, на сьогодні відомі сотні поселень трипільської культури. 
Головним заняттям трипільців було підсічне землеробство. Землю обробляли кам'яними, кістяними мотиками, дерев'яним ралом. Орали волами. Вирощували ячмінь, просо, пшеницю. Жали дерев'яними серпами з крем'яними, а пізніше мідними чи бронзовими вкладками. Розводили трипільці і тварин – корів, коней, овець, кіз. Допоміжну роль відігравали мисливство і рибальство. 
Трипільці мали великі поселення – «протоміста» з одно- та двоповерховими будинками, жили родовими общинами, об'єднаними в племена, можливо, мали свою піктографічну писемність (малюнками). Жили трипільці у напівземлянках, землянках, але частіше – у глинобитних мазанках, кути яких укріплювалися дерев'яними колодами. Приміщення поділялося перегородками на дві частини-кімнати. Кожна мала куполовидну піч. Зовні такі хати розфарбовувалися різнокольоровими візерунками, орнаментом.
Трипільці – доіндоєвропейське населення, вони не є предками слов'ян, однак вони – перше осіле населення на території України, перші, хто тут став займатися землеробством, гончарством, одні з перших стали застосовувати мідь. їх господарські здобутки, способи спорудження та оздоблення житла, орнаментування кераміки безперечно були запозичені і засвоєні пізнішим населенням – давніми слов'янами, а отже й українцями.